Читати книгу - "Слідопит, або Суходільне море"

шаною вона більше завдячувала власній скромній і водночас жвавій поведінці, аніж схилянню перед поважним сержантом.

Знайомства, зав’язані в лісі чи за яких інших незвичайних обставин, незабаром сягають своїх меж. Для Мейбл одного тижня в укріпленні Освего виявилося цілком досить, щоб зрозуміти, з ким можна зійтися ближче, а кого треба й зовсім обминати. Своєрідне проміжне становище, котре займав її батько, який, не бувши офіцером, стояв значно вище рядових вояків, тримало її осторонь від обох великих класів, на які поділяється військове середовище, й звужувало коло людей, з якими їй доводилося спілкуватися, відносно полегшуючи їй можливість вибору. Одначе вона не забарилася помітити, що навіть чимало з тих, котрі могли сміливо розраховувати на місце за столом самого коменданта, були готові заради привабливого стану й красного личка забути про умовності, бо вже на другий чи третій день по приїзду дівчина мала залицяльників навіть серед офіцерів. Особливо запобігав залоговий квартирмейстер[61] — чоловік середніх років, удівець, який уже не раз пізнавав чари подружнього життя, а тепер був, очевидячки, не від того, щоб тісніше заприятелювати з сержантом, хоча по службі він і так більш ніж часто здибувався з ним; тож і не диво, що навіть. безвусі новобранці і ті не могли не примітити, що цей проноза-шотландець, на прізвище М’юр, набагато частіше, ніж того вимагала служба, став забігати до свого підлеглого. Проте ущипливість молоді на адресу квартирмейстера далі добродушних жартів та натяків на сержантову доньку не йшла, хоч уже невдовзі найпопулярнішим тостом, до якого залюбки приставав навіть кожен прапорщик чи лейтенант, був тост «за Мейбл Дангем».

Наприкінці тижня Данкен оф Ланді послав по сержанта Дангема після вечірньої зорі, щоб побалакати з ним у справі, котра, зрозуміло, вимагала особистої зустрічі. Старий ветеран мешкав у спеціально обладнаній для нього хатині на колесах, яку перевозили по двору і ставили за наказом чи бажанням майора то в одному, то в іншому місці форту. Цього разу вона стояла неподалік від плацу, куди й прийшов сержант і де був прийнятий майором негайно ж без нудного чекання й довгого тупцювання в передпокої. Принагідно зауважимо, що житлові умови, які створювалися для тих, що приїздили до рядових солдатів, насправді майже нічим не відрізнялися від житлових умов, якими забезпечувалися офіцери залоги, коли не брати до уваги того, що їм надавалися трохи просторіші помешкання, а Мейбл із батьком були влаштовані якщо й не зовсім так, то принаймні майже так, як і сам комендант форту.

— Заходь, заходь, сержанте, заходь, дорогий друже,— щиро привітав свого підлеглого майор Ланді, коли сержант, переступивши поріг кімнати, яка була не то спальнею, не то бібліотекою, у шанобі й покорі закляк на місці,— та заходь-бо й сідай ось на стільці. Цього разу я покликав тебе, сержанте, щоб побалакати про яку завгодно всячину, тільки не про розклад нарядів а чи платіжні рахунки. Ми з тобою вже стільки років служимо вкупі, а за довгий час можуть поріднитися навіть майор із своїм ординарцем чи шотландець із янкі. Сідай же, чоловіче, і будь, як дома. Сьогодні, здається, була гарна днина, сержанте?

— Дуже гарна, пане майоре!—відповів сержант, нарешті присівши на стілець ревно, як досвідчений служака, зберігаючи пристойність в етикеті й поведінці перед начальником.— Сьогодні була прегарна днина, сер, і сподіватимемося, що таких днів ще немало буде цієї пори року.

— І я теж нічого більше не хотів би, адже види на врожай, судячи з усього, досить-таки непогані; ти ще побачиш, що з солдатів нашого п’ятдесят п’ятого фермери не гірші, ніж вояки. Я тобі скажу, скільки я прожив у Шотландії, а такої бараболі, яка, здається, буде в нас на всій новій ділянці, ще зроду не бачив.

— Бараболі, судячи з усього, пане майоре, вродить доброї, а отже, і зима буде легша, ніж торік.

— Життя не стоїть, сержанте: росте добробут, зростає і потреба в ньому. Ми ж старіємо, і я ось уже задумуюсь над тим, чи не пора б залишити військову службу і якось звити своє гніздо. Відчуваю, що я майже відпрацював своє.

— У короля, дай бог йому здоров’я, знайдеться ще не одна гарна служба для вас, сер.

— Може, й так, сержанте, але краще б у нього знайшовся зайвий чин підполковника для мене.

— День, коли майор Данкен оф Ланді одержить цей чин, сер, буде справжнім святом для всього нашого п’ятдесят п’ятого полку.

— Запевняю: і для самого Данкена оф Ланді — теж. Але ти, сержанте, можеш вважати себе щасливим і без підполковницького чину, бо тобі в житті поталанило: в тебе була добра дружина, а це в чоловіка' на другому місці після чину.

— Ото й тільки, що була, пане майоре, а скільки вже років, як я знаю тільки одну любов — до його величності короля та до своєї служби.

— Та що ти, чоловіче, невже у твоєму серці не лишилося місця навіть для любові до твоєї моторної, повненької доньки з рожевими щічками, яку я останнім часом бачу в нашому форту? Годі-бо, сержанте! На що вже я ось немолодий, та й то міг би закохатися в таку вродливицю й під три дідьки послати своє підполковництво.

— Усі ми знаємо, що серце майора Данкена — в Шотландії, де на нього чекає — не дочекається одна прекрасна леді, готова ощасливити його, щойно почуття обов’язку дозволить йому повернутися на батьківщину.

— Ет, скільки можна жить одними надіями, сержанте; а дорога ненька-Шотландія не близько!—з жалем заперечив начальник, і по суворих рисах обличчя шотландця промайнула тінь смутку.— Ну, та нічого, хоча тут і нема вересу та вівсянки, зате є дичини, якої тільки душа забажає, та й лососини не менш, ніж у Бервіку-на-Твіді[62]. До речі, сержанте, то правда, ніби наші вояки скаржаться, що їх останнім часом усе запихають олениною та голубами?

— Тільки не останні кілька тижнів, пане майоре, бо теперечки, влітку, не так уже й багацько оленини та птиці. Більше вередують через лососину, але я певен, що ми якось протягнемо літо і ніяких заворушень через харчі не буде. От тільки шотландці дуже вже кричать і вимагають часом замість пшеничного хліба вівсяних коржів.

— Ат, це людська натура, сержанте, чиста недоросла шотландська людська натура! Коли хочеш знати, вівсяна перепічка, чоловіче,— це ні з чим не зрівнянна річ! Я й сам часто як подумаю про неї, то так закортить хоч шматочок її!

— Якщо