Читати книгу - "Гвендолін, Олеся Лис"

Розділ 40

Голову заповнює солодким туманом, з якого так не хочеться виринати. На коротку мить я піддаюся цій мані, розчиняючись в ній, розтаю, відчуваючи лише тепло і бажання чогось більшого, набагато більшого, ніж поцілунки.

- Інгваре! - неймовірним зусиллям збираю волю в кулак і перериваю поцілунок. - Послухай! Я знаю, як їх зупинити. Я знаю, як зробити так, щоб мені нічого не загрожувало, повір. Хіба не для цього ти мене сюди привіз? Всіх нас...

Чоловік похмуро виблискує очима, висловлюючи невдоволення.

- Жінко, ти коли-небудь перестанеш мені суперечити? - гарчить він. - Якщо я сказав «ні», значить, ні.

Я теж не залишаюся в боргу і нагороджую його подібним лютим поглядом.

- А твої люди? Ти подумав про них? - жахи, які роблять унанде неможливі, страшні, моторошні.

Вікінг схоплюється на ноги і нависає наді мною, давлячи своєю важкою аурою. Моє останнє зауваження розлютило його не на жарт.

- Запам'ятай, Гвен, я з шістнадцяти років ярл цього краю, і жодного дня не було такого, щоб я не думав про своїх людей! З недавніх пір, якщо ти не помітила, ти теж входиш в їх число. Пояснювати тобі свої дії я не зобов'язаний абсолютно, Але ти ж не вгамуєшся, я знаю, і накоїш дурниць. Я знайшов інший вихід, і в твоїх послугах ларайни більше немає потреби.

Спалахую, як гніт на масляному світильнику, відчуваючи жар на щоках. Розлютила я його не на жарт, забула, що я тепер не вільна людина, що я всього лише чужа власність.

- І запам'ятай Гвен, - тихо продовжує він. І цей тихий тон мені здається набагато страшнішим, ніж його гучний рик. - Не смій ніколи, чуєш, ніколи, дорікати мені в тому, що я забув про своїх людей. Кожен з них мені дорогий, кожне життя – це моя відповідальність. Не я обирав свою долю, вона сама мене знайшла, але я роблю те, що мені визначено нею, виконуючи волю богів, і роблю це по совісті, піклуючись про кожну ввірену мені душу.

На цих словах він різко розвертається та йде, голосно грюкнувши дверима, а я так і залишаюся сидіти на зім'ятому ліжку, розгублено дивлячись на різьблені візерунки дверей, що тільки-но зачинилися.

Отакої… Оце я втнула дурницю... І зовсім забула своє місце і з ким розмовляю.

Вдома я звикла відповідати за людей, думати про добробут жителів замку і поблизу розташованих сіл. І мама, і тато ґрунтовно подбали, щоб я отримала потрібні знання і вміння, щоб бути хорошою господинею Кін лоха. І вже цілий рік я справлялася зі своїми обов'язками прекрасно. Ось і не втрималася, дорікнувши Інгвару, спираючись лише на свої здогадки. Але, знаючи особливості ієрархії вікінгів, можна ж було здогадатися, що ярл він чудовий, інакше б його при першій нагоді скинули.

У всьому винна моя втома, та ще й думки про те, що тепер мені не бачити свободи, як власних вух. А мене чекають, там, вдома. І сподіваються, що я повернуся. І виконаю те, що обіцяла…

Всидіти на місці не виходить. Мені потрібно поговорити з Інгваром, пояснити свої слова, вибачитися ... Тихо вислизаю з кімнати і навшпиньки крадуся по коридору. Мій вікінг в загальному залі. Вогнище майже згасло, і дає лише слабке світло, поглиблюючи тіні в кутках. Крім Інгвара та Свана, що розташувалися один навпроти одного за столом, в приміщенні нікого немає. Чоловіки люто щось обговорюють, розклавши перед собою велику карту і зосереджено водячи по ній пальцями. Недогарок воскової свічки малює округлу плямочку світла на стільниці, охоплюючи тільки частину листа.

Ще кілька секунд поспостерігавши за вікінгами, розвертаюся і безшумно йду назад. Заважати їм зараз я не бажаю. Поговорю потім, та й Інгвар на той час, сподіваюся, охолоне. Так навіть краще.

Півночі я неспокійно верчусь в ліжку, спочатку навіть не розуміючи, що мене турбує. І лише до світанку здогадуюся - вся справа в тому, що за ці дні я настільки звикла засипати в обіймах вікінга, що тепер мені відчайдушно не вистачає його поруч. Замість благословенного відпочинку, мою голову роздирають рвані думки і порожні тривоги. Про те, що Інгвар знайшов інший спосіб позбутися від унанде, теж думаю, не припиняючи. Щось в цій його заяві дряпає мене, хвилює і лякає. Тільки ось, впевнена - якщо запитаю, упертий вікінг нічого мені не відповість, а то і зовсім розсердиться. У Свана теж марно вивідувати інформацію. Може, Санну запитати? Або Ове? Але сумніваюся, що з цими двома мій воїн обговорював свої плани. Правою рукою для нього є і буде тільки Сван, з ним єдиним він обмірковує майбутні витівки. Але я знаю, хто зможе мені допомогти. І завтра ж до неї навідаюся. Гадаю, вже час. Якраз минуло кілька днів з тих пір, як я була в її хатині в перший і останній раз. Але ж вікінг обіцяв мене привести до неї знову. Хоча з того часу стільки всього сталося, і не дивно, що ці слова забулися.

Інгвар приходить в спальню, коли небо за вікном забарвлюється в тьмяний сірий колір. Він акуратно роздягається, намагаючись не шуміти, і тихо лягає поруч, зараз же підгрібаючи мене ближче до себе.

- Моя маленька відьма, - шепоче він мені в волосся, обдаючи вилицю теплим диханням. Серце солодко ниє в грудях, і я подумки намагаюся його заспокоїти, продовжуючи вдавати, що я сплю. - Тепер ти від мене нікуди не дінешся. Нікуди. І ніколи.

Ці слова тихим болем віддають в моїй душі. Подінуся. Так потрібно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍