Читати книгу - "Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало"

розділ 14

Краще вбий мене

 

Біль розповзався по плечу, захопив частину ребер, а тепер підбирався до щелепи. Ось і не вір після цього, що біль уміє рости. Вміє. Як колонія одноклітинних організмів, що розмножуються на своє задоволення.

Ярослав старанно посміхався людям, що зустрілися на шляху. Люди поступалися йому дорогою і не намагалися розпитувати про меч. Значить, посмішки вдавались. Йому дуже хотілося, щоб вони були схожі на вовчий оскал. Ніщо інше допитливих чомусь не відлякувало. Як же, меч отриманий від дракона. Раритет. Добре, хоч купити не пробували. Покупців Ярослав вже б не витримав, особливо в перший місяць тренувань, убив би когось, а потім зробив харакірі.

Бажання літати зникло, як тільки з'явилася біль. Натомість почав жаліти, що не цінував тих моментів, коли Нік давав покататися на своєму мотоциклі. Тут мотоцикла не знайти, а Ярославові дуже хотілося порівняти відчуття. Дивне почуття — жаль про втрачені можливості. Воно не звертає уваги на речі потрібні та важливі, зате переслідує через якусь дрібницю, без якої жити простіше і легше.

На той час, коли Ярослав дійшов до кімнати шамана-самоучки, настрій у нього став дуже похмурим, і вигляд приятеля, що байдикував, його поліпшити не міг.

Кіого сидів на столі, сумував і тихо напивався. Настоянки у пляшці залишилося рівно половина, у склянці – чверть.

— Із дівчиною посварився? — спитав Ярослав.

— Ні, — похмуро відповів Кіого.

— Навіщо п'єш?

— Хочеться.

— Шкода, я сподівався, що ти мене вилікуєш. У мене здається тріщина. Рука майже не рухається і починає опухати.

— Вилікую, — подумавши, сказав Кіого. — Я ще не п'яний.

— Впевнений? — як не на п'яного погляд у нього був дивний.

— Хіба ж цим можна швидко напитися? — здивувався Кіого.

— Не куштував, не знаю, — зізнався Ярослав. Він напивався самогонкою місцевого розливу і чимось схожим одночасно на темне пиво та кавову підробку під коньяк. Страшна штука, гидота ще та, але думки, як погані, так і добрі, вибиває геть-чисто.

Кіого дуже акуратно поставив склянку поруч із пляшкою, став на ноги, трошки потримався за стіл і рішуче пішов до Ярослава. Ішов він добре і прямо, як солдат на параді. На обличчі нуль емоцій, погляд цілеспрямований, руками не махає.

— Ти точно не п'яний? — засумнівався Ярослав.

— Зовсім трохи. Розслабляє.

Тікати було соромно, залишатися — некомфортно. Ситуація абсолютно безглузда.

— Що ти пив? — спитав навіщось Ярослав. Напевно, намагався відволікти приятеля від своєї персони.

— Вино, — безглуздо посміхнувся Кіого. — Розбавлене.

— Вино?! — у пляшці та склянці миготіли сполохи непомітні для тих, у кому немає металу. Частинки різноманітної сили, яка буває в травах і якої ніколи не буває у вині, у вині ці часточки дуже швидко розчиняються, яких би трав туди не додали. У настоянках залишаються, а у вині чомусь ні. — Чим його розбавляли?

— Соком. Яблучним. Випадково цілу діжку зіпсували. Тепер господар продає дешево, поки не зіпсувалося. Взагалі, навіть смачно.

— Соком?! — У яблучному соку не буває таких сполохів. А якщо придивитися, не дуже й схожі сполохи на силу трав, більше на уривки плетіння, як у алхімічних складах. — Кіого, там плетіння.

— Де? — Хлопець зупинився і невпевнено глянув на стелю. Наче вирішив, що йому зараз щось звалиться на голову.

— В пляшці.

— Правда? — чомусь зрадів приятель. Посмішка в нього була дивна, ніби він обкурився вщент, якимось дивом зберіг залишки розуму, і ці залишки вимагають, будь-що приховувати свій стан. На іспиті ти хлопець, на екзамені, а не в клубі. Це нічого, що доцент схожий на барменшу. Доценти, вони бувають різні. І симпатичні, і страшні, і молоді блондинки з сумними очима.

— Правда, — підтвердив Ярослав, подумки прощаючись із можливістю швидко позбутися болю. — Тобі треба почистити шлунок.

— Не допоможе, — безтурботно обізвався Кіого. — Там яблучний сік.

— Я знаю. Ти казав.

— Яблучний сік чудово маскує приворотне зілля, — повчально сказав Кіого, кивнувши в бік напівпорожньої пляшки. — Лише він один. Без нього будь-який маг це зілля відчує, і трохи подумавши, додав байдужим тоном. — Скоро я збожеволію. Або мене паралізує. Це як пощастить. Магам приворотне зілля пити не можна. Розум, почуття та воля надто тісно сплетені.

— Здурів?!

— Ще ні, але чекати недовго лишилося. Вбий мене, а.

— Зараз, — не став сперечатися Ярослав. — Псих закінчений.

Щось треба було робити. Швидко. Якщо Кіого поки більш-менш нормально все розуміє, можливо, ще не пізно.

— Ти ж не все випив!

— Ну, значить, я не повністю збожеволію, або мене не повністю паралізує.

— Бовдур! Тягнеш у рот що попало, а я повинен думати. Щось можна зробити.

Залишилося тільки придумати що.

Біль тихенько пульсувала і перемішувала думки, які і без неї не відрізнялися стрункістю та логічністю. Біль поступово перетворювалася на страх. Це дуже дратувало і відволікало.

— Гаразд. Умовили, — сказав Ярослав.

— Вб'єш мене? — спитав Кіого.

— Заткнися, не до тебе.

Гріти руки. Гладити повітря, як кішку, що муркоче, а вона потім, зараза, кігті випустить на подяку. Головне не втратити свідомість. Двох безпам'ятних буде забагато для цієї кімнати.

Краще не думати та не відчувати. Або таки думати, про щось стороннє. Спробувати себе відволікти. Наприклад, можна подумати про музику. Радіостанція "Нова хвиля", програма за заявками.

Діджеї з дивним почуттям гумору. Що там буває в жіночій сумці? Плоскогубці, набір ножів, квіткове насіння, загублене ще весною…

Дурня якась.

Тепло стрічкою обвилося навколо долоні, заповзло під шкіру і затишно там влаштувалося, чекаючи на подальші дії. Дурні дії. Може він підсвідомо тяжіє до мазохізму?

— До біса! — гаркнув на недоречні думки Ярослав і ляснув долонею по плечу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍