Читати книгу - "Заборонений плід, Валерія Дражинська"

26

Женя

 

Спогади

 

Крики я почула вже підходячи до вхідних дверей. Швидко ж у нас новини поширюються. Не встигла повернутися додому, як вже все донесли. На душі було огидно. На моїй пам'яті батьки вперше сварилися. Через мене. Але навіть якби мені випала можливість, я б не вчинила інакше. Ця сука Грейс мене вже дістала. Чому до мене причепилася не зрозумію. Постійно принижує і за кожної зручної нагоди намагається вколоти. Останньою краплею стало її "що одне місце свербить, руда падлюка?" при Даніелі. З одного боку, треба їй подякувати - хлопець, який давно мені подобався, проявив себе як остання скотина, а точніше кінь, – заржав. І відразу впав у моїх очах. З іншого - спустити таке я не могла. Врізала їй із кулака. Дістала вже. І де я не права?

Не бажаючи потрапляти під гарячу руку батька, я тихенько відчинила двері й попрямувала на другий поверх до своєї кімнати, поки мене не помітили.  Коли вони вщухнуть тоді і спущуся вниз. Але деякі слова батька змусили завмерти на місці.

- Усе тому, що це не мої гени, - кричав він, - Звідки мені знати, що вона надалі викине? Не очікував від неї подібного. Дівчинка, а полізла в бійку, як якийсь...

У сенсі не його гени? Гублюся в просторі й сідаю на сходинку.

- Досить! Сам захотів. Навіть наполіг. Тобі потрібен був спадкоємець. Мені й так було добре.  

- Не починай!

- А то що? Ти обіцяв ніколи не порушувати цю тему.  

Закриваю долонями вуха і відгороджуюся кам'яною стіною. Не чую, не чую, не чую...

Через деякий час мої руки м'яко відводять убік.

- Багато почула? - переді мною присіла мама.

Перебуваючи в якійсь прострації невизначено знизую плечима.

- Ясно! - зітхає вона, - Нічого не хочеш запитати?

Мотаю головою в запереченні. Не готова до відповідей. Не хочу нічого чути.

- Тоді зробимо вигляд, що нічого не сталося. Іди до себе, люба.

- Де...

- У себе в кабінеті. Він скоро охолоне. Ти його дуже розлютила. Джино, дівчатка не б'ються. Краще використовувати слова.

- А якщо людина не розуміє слів? - тихо запитую я.

- Значить погано пояснюєш.

- Я не шкодую, що вдарила її. Вона заслужила.

На мій коментар мама лише зітхає. Хоче вже піти, але застигає. Видно, що наважується на щось.

- Захочеш знати..., - дивиться вже твердо, - У нас у спальні є ще один сейф. За полицею біля вікна. Код - дата нашого весілля.

----

Не хотіла. Весь цей час. Боялася?! Заплющила очі на почуте?! Зробила вигляд, що не так зрозуміла. І вчинок матері не розуміла. Навіщо мені щось знати, якщо це однозначно мені не сподобається? Мабуть, вона була зла на батька. Потім мами не стало і ті її слова з розряду "бути чи не бути" поховалися в куточках пам'яті. Але довелося діставати їх назад, щоб розібратися в сьогоденні.

Було дивно перебувати тут. Минуло кілька років, а складалося враження, що ось ось у кімнату зайде батько. Усе було просякнуте ним. Відтоді, як його не стало, в кімнаті нічого не змінювалося. Лише підтримувався порядок. По ностальгувавши кілька хвилин на місці, я рішуче попрямувала до вікна. Біль від втрати близьких вщух вже давно. Сейф знайшла досить швидко. Код, зелений колір і писк відкриття. Я до останнього малодушно сподівалася, що батько змінив пароль після смерті матері.

Усередині кілька папок із паперами. Беру найнижчу. Чорна, непримітна, але вона чомусь найбільше привертає мою увагу. Відкриваю, напевно, як сапер міну чи бомбу, або що там вони знешкоджують?

Кілька хвилин вивчення і навіть мені, далекій від медицини людині, стає все зрозуміло. У голові каша. Я мала рацію весь цей час, що не лізла в сейф. До подібного виявилася не готова. Та й чи можливо підготуватися до такого? Людина, яка вісімнадцять років була найдобрішим, найлюблячим, найтурботливішим батьком і центром мого всесвіту, виявилася мені не рідною. Хто власник біологічного матеріалу, ретельно підібраного для моєї матері на процедуру ЕКЗ невідомо.  Та мені й по барабану! Як ставитися до всього цього я не уявляла. Одна справа підозрювати, сумніватися, і зовсім інша - тримати в руках прямі докази. Виходить усе свідоме життя вони мені брехали. На його маму я схожа! Аж два рази! З очей текли сльози. Так, звісно, батьки не ті, хто народили, а ті, хто виховали. Але це на словах так просто. Насправді - до біса важко усвідомити, а тим паче прийняти.

"Ми з тобою офіційно родичі. Будь-які стосунки, що переходять цю межу, загрожують серйозними проблемами. Як для тебе, так і для мене. Так, навіть якби ми й не були родичами, між нами нічого не може бути." - Діма знає. Я майже впевнена в цьому. Його поведінка. Це я закохана малолітка наплювала на наш вигаданий кровний зв'язок, але він то дядько дорослий. Так, навіть розпитування про бабусю його напружували, тому що він не знав точно, що мені брехати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍