Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

11 (3)

Свят вже чекав мене на вулиці. Я пірнула в його теплі привітні обійми і завмерла, насолоджуючись приємним ароматом чоловічих парфумів. Засопіла кудись у ключицю, ледь не завуркотіла, мов кішка, коли відчула, як мене ніжно обхоплюють його руки.

Ми стояли так хвилини зо три, а тоді Свят прошепотів:

– Здається, це твоя мама дивиться на нас з вікна.

Я здригнулась, вивільнилась з кільця його рук, підняла погляд і справді побачила маму. Вона, зрозумівши, що її викрито, відступила від підвіконня. Розібрати з такої відстані вираз обличчя я не змогла, але була готова заприсягтись, що вона мною незадоволена.

Це ж логічно. Вона не хотіла, аби я сюди йшла. Добре хоч не стала кричати вслід, аби я негайно повернулась додому, вирішила, що це якось не по-дорослому.

– Вона переживає, – знизала плечима я.

Проблема з мамою одразу стала незначною та далекою, коли я опинилась наодинці зі Святом. Поруч з ним взагалі весь світ навкруги ніби бліднув.

– Ходімо, – хлопець потягнув мене за руку. – Бо в театрі на нас вже чекають.

– Я точно не буду там зайвою?

– Точно! – запевнив мене Святослав. – Я вже подзвонив, запитав, чи можу взяти з собою дівчину. Мені сказали, якщо ти не галасуватимеш, то точно нікому не завадиш. Єдине, телефон треба на беззвучний поставити або хоча б на вібро.

– Без питань. Можу навіть вимкнути.

– Цього точно не треба. По-перше, раптом знадобиться когось набрати чи тобі хто напише? А по-друге, фотографувати можна і на телефон також, – він весело підморгнув мені. – Вище носа і ходімо підкоряти театральні вершини!

…Здавалось, з того моменту, як я переступала поріг нашого театру, минула ціла вічність, хоча насправді – всього день. Лише вчора ми були тут на випускному, а зараз я, вже доросла самостійна людина, прийшла подивитись на справжню репетицію.

В залі було неочікувано пусто. Ряди крісел з червоною оббивкою видавались такими велетенськими зараз, коли нема відвідувачів!

Апаратура вже знаходилась тут, я відразу ж впізнала Святів фотоапарат та страшну триногу, на якій він його примостив.

На сцені, навпаки, було куди більш людно, аніж я звикла. Бігав туди-сюди смішний невисокий пухкенький чоловік в кепці, розмахував руками оператор, намагаючись налаштувати світло. Тинялись актори, хтось в українських костюмах, а хтось в звичайному одязі.

– Хома! Хома, біс тебе подери! – розпинався пухкенький. – Ти чому не в костюмі досі?!

– Бо мені його не видали, там щось модифікують, – розвів руками симпатичний русоволосий хлопець. – Та не переживайте ви так. До вистави ще чотири години.

– Чотири години і ти досі не в костюмі. Біда на мою режисерську голову! Ти собі хоч уявляєш, яка це відповідальність? От станеш ти, Тимчук, режисером, побачиш! Все, геть, геть з моїх очей. Геть, я сказав!

Хлопець навіть не думав сперечатись. Він легко зістрибнув зі сцени і, помітивши нас біля тієї триноги з фотоапаратом, рушив сюди. За ним кинулись і дві молоденькі акторки, білява та чорнява.

– Ми хочемо фотографуватись перші! – защебетали вони. – Ми вже в костюмах!

– Це дуже добре, – всміхнувся Свят. – Але мені ще потрібне фото акторів без костюмів, ми ж домовлялись…

– Ай! Режисер знов все наплутав! – зітхнула блондинка і потягнула чорняву за руку. – Ходімо перевдягатись! А ти. – штурхнула вона ліктем під ребра хлопця, – щоб без нас навіть не думав зніматись, ясно тобі? Бо покусаємо!

– Ясно, ясно, – закотив очі він. – Я сьогодні всюди крайній.

– Не крайній, а виконавець головної ролі! – хором вигукнули дівчата і, дзвінко розсміявшись, кинулися геть.

Святослав провів їх поглядом, тоді повернувся до актора та зазначив:

– Мені потрібні окремі фото кожного, так що, може, все-таки їх не чекатимемо.

– Та будь-ласка, – легко погодився той.

Вбраний у джинси та просту футболку, високий і худорлявий, він встав біля однієї з декорацій, ліниво сперся об неї, і Свят миттю заклацав камерою. Відволікшись на мить, сказав мені:

– Може, посиди трохи там? – кивнув на сидіння неподалік. – Поки я тут фотографую.

Я кивнула і підкорилась. Все одно зазирати в камеру було якось недоречно.

За кілька хвилин прибігли ті самі дівчата, насварились на свого колегу, теж поспішили встати в кадр. Вони вже перевдягнулися в звичайні літні сукні. Кілька фото – і Свят зайнявся молодими акторками, а хлопець нарешті був вільний. Він роззирнувся, а тоді, помітивши мене… просто підійшов і сів поруч, на сусіднє сидіння.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍