Читати книгу - "Стежка навколо вогню, Лариса Лешкевич"

– Гей, ти! – знову   заговорив Рамхеб, – тут вода...

Дуже хотілося пити, але Оейде кріпилася. Імовірно, вони залишать їй воду, і вона нап'ється після.

– Відмовляється, – хмикнув Рамхеб, – горда сучка...

Агіль усміхнулася.

– Обріж-но їй волосся! – веліла вона, –  бо час готуватися до ритуалу…

Страх, наче чорна болотна в'язь, схопив душу й потягнув кудись униз, у смертоносні нетрі.  Хтось величезним молотом бив її по голові. Змучене тіло тремтіло в лихоманці, страх розривав свідомість на шматки. І, якщо останнім зусиллям волі дівчина зуміла змусити себе мовчати, то тіло перестало їй підкорятися, воно немов відчувало наближення швидкої і, можливо, не легкої смерті.

Оейде судорожно смикнулася, коли Рамхеб міцно схопив її за волосся біля основи шиї й почав безжально різати його гостро відточеним ножем.

–  Так-то краще, – сказав, грубо відштовхуючи дівчину до стіни.

Не втримався, на мить притулився обличчям до теплих струмливих локонів і жадібно вдихнув їхній запах.

– Досить! – презирливо посміхнулася Агіль, – Віднеси їх Глі, вона все підготує, а я зараз прийду. Хочу поговорити з цією... – матінка простягнула руку і вказала тонким пальцем на Оейде, яка зіщулилась  в кутку.

– Дивись-но, ожила, – присвиснув Рамхеб, – очі, як у змії, виблискують... Та  ця дівка  сповнена люті!

– Що ж, добре. Солодше бити того, хто опирається, а не того, хто підкорений.

Рамхеб хижо вишкірився і пішов геть, залишивши ката і жертву наодинці.

Нахиливши голову, розглядала Агіль дівчину.

Обстрижене волосся світлим, густим пучком лежало на її потилиці, відкриваючи витончену, міцну шию, підкреслюючи лінію сильних, спокусливих плечей.

– Ти дуже красива.   Ти –  моя удача. Я не хочу знати ні твого імені, ні того, на що ти сподівалася, у що вірила, на що чекала, чи кого любила... Тому я забрала твій голос.  Завтра в цей самий час він стане належати іншій, тій, яка могла бути не менш красивою, ніж ти...

Агіль змахнула сльози, що побігли по запалих щоках, і повільно опустилася на колінах поруч з Оейде.

Вона дістала з рукава сорочки ніж із коротким гострим, наче голка, лезом і приклала його до грудей дівчини.

Та й дихати перестала, але безстрашно дивилася в бліде обличчя, що наблизилося до неї.

Агіль легенько натиснула ножем, проколола шкіру, повільно злизнула краплю крові, яка виступила назовні, і сховала ніж.

– Твоя кров – чарівне зілля.  Вона дасть нове життя тій, яка гідна і сили, і краси.  І гідна більше, ніж ти, бо страждала, а ти жила в розкоші й цвіла, пахла, як ранкова квітка під ясною росою... Але я заберу це все... Ти помреш, а моя донька й далі житиме... – казала Агіль і диким полум'ям розпалювалися її очі, а в куточках спотвореного рота виступила слина.

Оейде не відвернулася, дивилась прямо й гидливо. Розуміла, що смерті не уникнути, але  не хотіла більше  тремтіти в її очікуванні.  Ненависть палила її серце, та якою б великою  не була ця ненависть, не могла вона породити силу, здатну обрушити на голову шаленої матінки стелю убогого сараю, не могла створити буревій, що розтрощив би на друзки цю кволу будову,  не могла викликати  вогонь, який, здійнявшись з ревом, випалив би все до тла.

Але Агіль уже впоралася з емоціями і піднялася, відступила.

– Ти безстрашна, – сказала вона із задоволеною посмішкою, – можливо, за це я зроблю твої останні години не такими болісними... А, може, й навпаки... Якщо моя донька буде спокійною, то й твоя смерть буде швидкою, а якщо вона буде страждати, міняючи свою природу, то ти будеш страждати разом із нею.

І більше не вимовила ні слова, і вийшла, залишивши дівчину на самоті.

Оейде жадібно схопила чашу з водою і завмерла. Чаша застрибала в тремтячих пальцях.