Читати книгу - "Ти мене не знаєш, Юлія Феліз"

Глава 19

Вероніка

Поспішаючи, я схопила свою сумку, і побігла до універу. Взагалі я часто запізнююся, але тільки не сьогодні. У перший день занять в новому семестрі я не хотіла справити погане враження на викладача. Перша пара стоїть у найзануднішого старигана в Могилянці, а про його злопам’ятність ходять легенди. Всі знали, що з Морозовим краще не сваритися, тож я бігла, не розбираючи дороги. 

Злетіла сходами вниз, вдячна своїй мамі за те, що вона наполягла на тому, щоб я навчалася в рідному місті, а не деінде. Життя з нею мало свої переваги, як-от домашня їжа, хоча якби я була у гуртожитку, мені б не довелося вставати так рано й терпіти двогодинну дорогу. І все-таки найкращим варіантом було бути вдома, особливо тепер, коли поруч зі мною хлопець. Карина так побивалася, що їй доведеться мінімум на два місяці покинути красеня Дмитрика. Я підозрюю, що тепер вона частіше приїздитиме додому.

Я відчинила двері так сильно, що вони ледь не злетіли з петель. На сходах зіткнулася з білявою літньою жінкою, і всі недоліки життя з мамою в одну мить хлинули до мене.

— Мені дуже шкода Валентино Іванівно, — вимовила скоромовкою, -- я запізніюся і не дивлюся під ноги. З вами все гаразд?

 Слова вилетіли з моїх вуст, але я вже мчала геть, не чекаючи її відповіді. Я почула, як вона крикнула мені вслід. "Я в порядку, дякую. Поспішай". Сподіваюся, сусідка не розкаже мамі, що я ледь не вбила її, ще й запізнилася на пари.

Я швидко йшла через парк. Повз мене проходили люди, які поспішали до своїх офісів. Важка сумка з ноутбуком віттягувала плече. Я пошкодувала, що завела окремі зошити на кожний предмет. 

Перетнувши площу і підійшовши до головногу входу, я перевірила годинник. Восьма п'ятдесят дев'ять. Я встигла. Зайшовши до переповненої лекційної аудиторії, обвела поглядом приміщення. Ніхто не стояв за кафедрою. Моє запізнення залишиться непоміченим. Знайшовши місце в кінці ряду, посеред аудиторії, я сіла, витягнула з сумки ноутбук і поклала його на стіл перед собою.

Порившись на дні сумки, я намагалася намацати ручку, але не могла знайти її. Звернувшись до хлопця, що сидів поруч зі мною, я зітхнула.

— Привіт, вибач. Чи не міг би ти позичити мені ручку? Здається, я загубила свою в сумці, - попросила я, розчарована тим, що примудрилася забути найнеобхіднішу річ. Як я могла бути такою роззявою?

Хлопець повернувся, і мої брови поповзли вгору. Я сканувала його поглядом уздовж і впоперек, скрививши губи. Більше ніколи не зможу дивитися на нього, не відчуваючи огиди. Поруч зі мною сидів Ігор. Він згадував, що перевівся в Могилянку, але і гадки не мала, що в нас будуть спільні лекції.

— Авжеж, Вероніко, але в кінці віддай її назад. Сподіваюся, ти не маєш звички жувати ковпачок?

 Він простягнув мені одну зі своїх ручок. Я відсмикнула руку, наче він простягнув мені гадюку.

— Дякую, але я позичу в когось іншого.

Озираюся в пошуках знайомого обличчя, але не всі одногрупники поставилися сумлінно до першого навчального дня, а ті, хто все-таки вирішив не пропускати лекцію, були розкидані занадто далеко, щоб мій голос до них долетів. До того ж з'явився професор і почав говорити. Мені довелося взяти ручку в Ігоря, щоб не привертати зайвої уваги. Я сиділа, шкрябаючи
нотатки. Більшість зі сказаного, було довідковою інформацією про курс, але я хотіла виглядати зацікавленою. Сьогоднішня інформація була важливою для розуміння майбутніх дедлайнів і структури оцінювання за весь семестр. 

— Так і будеш на мене вовком дивитися? — чую ненависний голос. Ігор навіть не намагається говорити тихіше, і професор суворо дивиться на нас, готовий зробити зауваження.

— Повторіть, будь ласка, останнє речення, професоре, — незворушно просить Ігор і завмирає, тримаючи ручку над зошитом. 

Ігор ледь зробив позначку в зошиті, сховав під партою телефон і крадькома строчив повідомлення. Коли лектор попрощався з нами, я швидко повернула ручку її законному власникові й поспішно вийшла із аудиторії. Незважаючи на те, що Ігор не намагався зі мною заговорити, його присутність викликала у мене занепокоєння. Наша остання зустріч залишила гіркий присмак, бачити його було неприємно. І той факт, що ми навчатимемося на одному курсі, мене дуже засмутив. Чим більше я думала про це, тим гірше почувалася. 

Нарешті лунає рятівний дзвінок і студенти починають дружний рух до виходу. Зітхнувши, вийшла з будівлі на площу, заповнену людьми. У натовпі я знову побачила Ігоря. Він стояв з якимись хлопцями. Вони сміялися і ляскали один одного по плечу. Один із них подивився у мій бік після того, як Ігор щось йому сказав. Липкий холод пробіг по хребту. Він точно казав щось про мене. Це було неприємно і навіть лякало. 

Більше ніколи не зможу думати добре про цю людину. Один вчинок перекреслив роки дружби. У нього більше не буде жодного шансу справити на мене гарне враження.

Я пішла до найближчої кав’ярні за лате, відчуваючи на собі погляд Ігоря і його друзяк, але так і не наважуюся ще раз глянути на них. Це ж треба, перший день в академії, а вже зібрав таку фанзону. Хоча нічого дивного. Він веселий і дотепний, і до недавнього часу я сама вважала його класним.

Не встигла стати в чергу, як підбігла Мілана і безцеремонно відтіснивши двох дівчат, що встали за мною, заторохкотіла:

— Так, колися. Звідки новенького знаєш? Як його звати? Ми з дівчатами всю пару гадали, звідки він взявся, -- вона дивиться поверх моєї голови, когось виглядаючи в натовпі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍