Читати книгу - "Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Олексій Кейс, який тоді жив на Донбасі, згадує:
у «32-му році — страшний суд. Розпочався страшний голод. Значить, тоді вже почали вже по дорогах бачити мертвих. А як весна 33-го року настала, то вже була весна смерті. То була вже весна смерті. На залізницях, по дорогах. Оце йшов потяг Зверєво — Київ. То ж люди всі виходили. Ті колгоспи близькі там туди до залізниці. Думають, що ж будуть їхати там потяги, може, хто кине кусок хліба. Потяги ж ідуть експреси з Зверєва на Мілерово, а з Мілерово на Зверєво. То понад дорогою, як ото снопи лежать — люди».
Одного разу він зі своїм братом ішов по вулиці в Єнакієво і:
«...дивимося — під парканом лежить жінка... І вона так не лежить, а так напівсидить, напівлежить. Мертва. Ми підійшли, й біля неї дитинка. І жінка мертва, а дитинка жива. І вона така — до одного року. Може, один рік, може, трошки менше, може, трошки більше. Тяжко, але так приблизно один рік дитинка. І воно витягло в мами грудь і смокче. А мати ж мертва. Ну, і ми з братом стали і плачемо. Значить, не так нам шкода тієї мами, як шкода тієї дитини, що вона не знає. Смокче й не розуміє, що там же ж нема нічого. І тут їде truck, санітарна машина, яка підбирає ті трупи. А вони там ходили постоянно, бо дуже багато було трупів, лежало. І вони хапають, то зскакують два чоловіка там за ноги ту жінку, на гору, то дитину туди, в truck, де мертві лежать. Повезли туди на звалку, на цвинтар отак. То була картина, я вам скажу. Жінку й дитину...»[842]
Кейс згадував, як під час голоду 1921–1922 рр.:
«В Єнакієві... з-під поли продають і хліб, м’ясо... Як хто продає м’ясо, то його міліція зразу атакує. І беруть те м’ясо на аналіз, бо чи воно не є людське і чи воно не є собаче. Бо ж були такі, що хотіли на тому нажити капітал... Продасть те м’ясо, а купить собі кусок хліба»[843].
Архіви показують, що ГПУ справді уважно стежило за продажем м’яса[844].
1933 р. ситуація стала катастрофічною. Голод здавався тяжчим через офіційне замовчування. Справді, не можна було прилюдно говорити про голод, не ризикуючи бути звинуваченим у «правому ухилі» чи навіть «контрреволюційності». Наприклад, Є. Д. Ялиничева, яка була членом Всесоюзного Центрального виконавчого комітету, розповіла колеґам, що в селі Чабанівка в Донбасі на її очах померло шістнадцять чоловік, і їхні тіла лежали непохованими кілька тижнів. Її вигнали з партії як колишнього куркуля. Повідомлено, що село Чабанівка «має историю восстаний кулачества», останнє з яких сталося на початку 1932 р. Якщо це була правда, то в Чабанівці провадили нещадні конфіскації зерна. Членам партії в місцевому секретаріаті наказано уважно стежити за всіма, бо навіть деякі комуністи могли виявитися ворогами, що брали участь у «контрреволюційній аґітації»[845]. А тим часом голодомор лютував і далі.
У селі Шапарське в Новопсковському районі було 212 родин колгоспників і 18 родин одноосібників; з них 190 зовсім не мали харчів. П’ятсот чоловік лежали хворі з голоду. З першого січня до двадцятого лютого 1933 р. сімдесят чотири чоловіка померло від голоду; більшість померлих — дуже молоді та старі. Скільки ще померло після 20 лютого, невідомо[846]. В селі біля Луганська не залишилось жодної тварини: собаки, коти, птахи — усі були з’їдені. Велику рогату худобу часто викрадали і їли навіть мертвою[847]. Мертвих тварин поїдали голодні собаки й птахи, а їх, своєю чергою, поїдали голодні люди. Деякі коні були заражені сапом. Все це спричиняло багато захворювань. Поширення тифу на Донбасі мало характер епідемії[848]. В Маріуполі, розташованому на узбережжі Азовського моря, багато людей померло від споживання мертвої риби, знайденої на пляжах[849]. В Донецькій області всього за п’ять днів (27 лютого — 3 березня) зареєстровано чотири тисячі смертей[850]. Голод навіть не подавав ознак згасання.
Василь Мівутенко казав, що Донбас був «Меккою і надіром для голодних». В лютому 1933 р. в Харцизьку, найбільшому залізничному вузлі Донбасу, вокзал був забитий людьми, що тікали на Донбас з різних районів України: Києва, Вінниці й Полтави:
«Я щодня проходив повз станцію, ідучи на роботу, і бачив цих одягнених в лахміття, брудних, пухлих від голоду людей з усім пожитком, запханим у мішки. Вони підходили до мене і просили хліба чи чогось поїсти. Міліціонер весь час відганяв їх від станції, але вони завжди повертались. Дехто вішався на деревах чи в сараях залізничників, які жили в місті.
Навесні приплив голодних збільшився. Вже в березні вони, чорні, як привиди, блукали не лише по станції, а й по всьому Харцизьку. Приміщення вокзалу і платформа (!) не могли їх усіх вмістити. Вся підлога була покрита ними, а ті, хто не міг вміститися, спали (!), лежали й помирали на вулицях під огорожами парків. Щоранку о сьомій я помічав купу брудних, цілком уже мертвих (!) тіл, тоді як поряд їхні родичі сиділи абсолютно байдужі до того, що діється навколо. Міліція розганяла місцевих робітників, щоб вони не бачили тіл і не говорили з голодними, а іноді збирала трупи і кудись вивозила їх. Щодня з вагонів, які прибували на станцію, теж виносили трупи померлих.
У квітні голодні заполонили увесь Харцизьк. Вони лежали на кожній вулиці, на кожнім перехресті, з витягнутими руками просили милостиню: “Ви ж самі бачите, чому ми просимо”. Голодні люди помирали прямо на вулицях, і далі затискаючи в руках поодинокі монети, що їх вдалося вижебрати»[851].
Мівутенко далі розповідає про жахіття, свідком яких він був в радгоспі «Горняк 5» біля Харцизька:
«Одного дня, йдучи туди, я почув стогін з чагарника біля дороги. Я підійшов і побачив великого вродливого чоловіка з сивим волоссям, близько шістдесяти п’яти років. Він лежав на голій землі, накритий селянським піджаком, з широко розтуленими вустами і заплющеними очима. Все обличчя йому обліпили мухи.
Я відігнав мух, озирнувся, чи ніхто не бачить, і запитав: «Діду, ви звідки?» «Я з Вінничини... Чув, що тут, на Донбасі, є хліб... Я приїхав, щоб врятуватись від голоду... Дайте, будь ласка, трохи ріденького супу, не хліба, бо помру, якщо з’їм зараз хліба...», — прошепотів у відповідь старий.
Я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія», після закриття браузера.
