Читати книгу - "Зачарований хутір, Валерій СЛОБОДА"

Розділ 16

Максим взяв до рук клапоть берести, на якій вписував дні, прожиті в цьому паралельному світі. Його календар показував, що завтра буде вже рівно рік, як він потрапив сюди. Вже цілий рік, як він залишився один у чужому світі і день за днем виживав у ньому, використовуючи досвід, набутий в інтернаті та армії. Хто його знає, чи зміг би він вижити, якби доля йому не подарувала б зустріч із цією загадковою жінкою — Верескою.

Мабуть, все ж таки є якісь верхні невидимі сили, що втручаються в людське життя, корегуючи його, посилаючи на життєвому шляху потрібну людину чи той випадок, що кардинально змінює ситуацію. А можливо, це робота мозку, що блискавично обробляє алгоритми, вишукуючи найнебезпечніші варіанти подальшого існування організму й обирає з них найоптимальніший. Ніхто ще не спромігся довести, як саме корегується наша доля. Хто саме її змінює – ми самі, чи невідомі нам побічні сили?

Сьогодні Максим прокинувся дуже рано. Він навіть сам здивувався, бо вчора ліг пізно і планував не спішити вставати зранку, але якесь відчуття тривоги розбудило його. Він пригадав сон, що наснився йому цієї ночі. Уві сні Максим бачив себе поряд зі своєю сім’єю, і він був дуже щасливий, що зміг повернутися у свій світ. Його обіймали діти, дружина, все було таке кольорове і яскраве навколо, але раптом небо почорніло і звідкілясь взявся старий, що назвався його первородною душею і дуже сильно вдарив Максима в груди. Болю він не відчув, тільки якийсь неприродний страх оволодів його душею. «Мабуть, після пережитого уві сні ще залишився цей присмак тривоги», – подумав Максим і встав зі свого ліжка, вирішивши, що краще зайнятися справами, ніж без толку валятися.

Не створюючи зайвого шуму, щоб не розбудити Вереску, він взяв дерев’яні відра і подався до криниці по воду. Поки ще не піднялося сонце, потрібно було попідливати городину, вже майже тиждень, як не було дощу і бадилля почало в’янути. Коли він повернувся від криниці, то побачив, що Вереска, стоячи навколішки, вже поралася біля вогнища, розпалюючи хмиз. «От дідько, все ж таки розбудив», – докорив сам собі Максим.

Вереска, почувши Максимові кроки, відірвалася від свого заняття і посміхнулася йому замурзаним обличчям:

– О, ти вже прокинувся? А я думала, що ти ще спиш!

– А я подумав, що тебе розбудив. Тобі потрібно… того… – Максим на мить запнувся, йому чомусь стало ніяково робити таке зауваження жінці і він зробив натяк вказівним пальцем навколо свого обличчя.

– Що? – не зрозуміла Вереска.

– У тебе брудне обличчя. Мабуть, як роздувала жар у вогнищі, забруднилася, – дотиснув себе Максим.

– Ой! Ну прямо як дівчисько ще, ніяк не стежу за собою, – мовила вона, розглядаючи себе у віддзеркаленні в відрі з водою, – хвилиночку, і я буду, як у вас кажуть, пані, – засміялася вона і підійшла до посудини, що слугувала у них умивальником.

– Чому, як дівчисько? Мені інколи здається, що ти і є неслухняне дівчисько. Ось куди зібралася, що в таку рань піднялася?

– Мені потрібно завітати до Лани, поки вона ще не пішла на працю, – відповіла вона, не полишаючи процедури вмивання.

– Ти вважаєш, що Корзо вже залишив тебе в спокої? Щось я сумніваюся, що він прийняв таке рішення. Повір, він навряд чи заспокоїться, тому що ти є загрозою його посаді старійшини. Якщо селищани усвідомлять, що він хотів з тобою зробити, то полетить він з цієї посади, як лист сухий із гілля. Мені здається, що тоді, на святі, коли я хотів викрити його злочин, ніхто і не зрозумів, що я сказав. Або через стан куражу в сп’янінні, або просто через те, що подібних випадків у вашому суспільстві не було. І ще одне, за що він тебе може знищити, то це за те, що ти, ігноруючи його залицяння, зачепила його самолюбство, а це спокійно пережити може не кожен чоловік, а тим паче такий, як Корзо, який дорвався до влади тільки заради того, щоб його поважали.

– Не перебільшуй, Максиме, скільки разів я вже ходила до селища і нічого не сталося, не станеться і сьогодні. Все буде добре, не переживай, – сказала вона вже з м’якшою ноткою у тоні, ставлячи горщика з водою на вогнище, щоб приготувати сніданок, – а тобі чого не спалося, чому ти так рано вже з відрами ходиш?

— Сон тривожний приснився, та й розбудив мене, тож я вирішив зрання городину полити, поки ще не так спекотно, — правдиво відповів він і подався з відрами до городини.

За той час поки Максим поливав городину, Вереска вже встигла приготувати не скупий сніданок, бо на столі з’явилися запашна каша з пшеничної крупи грубого помолу, смажена риба, запечений шматок телятини, (мабуть Лана підсобила), квашена капуста, узвар із сухих ягід і фруктів та улюблена Максимова перепічка.

– Ого! Сьогодні в нас якесь свято, чи що? – здивувався Максим. – Хоча, можна сказати і так. Сьогодні рівно одне літо, як я потрапив сюди, тож можна й святкувати, – навмисне вживши слово «літо», щоб не тратити на пояснення, що таке «рік», сказав Максим, приступивши до снідання, – а ввечері відсвяткуємо як і належить, вип’ємо трохи медовухи, бо з ранку в нас не прийнято випивати. Ти згодна?

– Ти ж знаєш, я не вживаю хмільного, – відповіла Вереска, прожовуючи шматок риби, котрий щойно поклала до рота.

– Ну, вип’єш ось цього узвару, підтримаєш компанію. Не самому ж мені святкувати свій перший «день народження» у цьому світі?

– Добре, добре, підтримаю я твою «компанію», – посміхаючись, поспішила зголоситися Вереска.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍