Читати книгу - "Труна з Гонконгу"

мої гроші, а не Джефферсона. Стелла із сумною усмішкою подякувала й попрощалася. Тоді я бачив її востаннє.

Поки я розповідав, Ретнік скурив дві сигари. Коли я закінчив говорити, він наказав молодому колові надрукувати мої свідчення, а після того, як молодик вийшов, звелів Палскі прогулятися.

Коли ми залишилися самі, Ретнік сказав:

— Це все ще не пояснює, чому застрелили жовтошкіру, правда ж?

— Так, не пояснює.

— Не хотів би я бути на твоєму місці, коли ти муситимеш розповісти цьому сучому стариганю Джефферсону, що його син торгував наркотиками.

— А ви й не на моєму місці, — сказав я.

— Доведеться відкрити труну, — Ретнік закурив третю сигару. — Не думаю, що старому це сподобається.

— А чому ні? У труні немає його сина.

— А й справді. Краще зробити це швидко і тихо. Було б добре, якби ти отримав від старого дозвіл, адже нам доведеться відкрити сімейний склеп.

— Я його отримаю.

— Газетам таке сподобається, — похмуро вів далі Ретнік. — Може, вони роздують це до великого скандалу.

— Так...

Він на деякий час замислився, а тоді витягнув портсигар і запропонував мені.

— Тільки не мені, — відповів я. — Я одержимий думкою про рак легень.

— Ага... я й забув, — Ретнік відполірував портсигар рукавом. — Не хочу скандалу, Раяне. Тож покладаюся на тебе. Можливо, мені треба було заглянути в труну, перш ніж я випустив її.

— Хтось кмітливий обов'язково порушить це питання...

— Еге ж...

Запала довга пауза, а тоді я підвівся.

— Що ж, поговорю з містером Джефферсоном...

— Чекатиму на твій дзвінок. Щойно отримаєш його дозвіл — я відкрию труну.

— Я його отримаю.

— Пам'ятай, Раяне, ти завжди можеш мати хорошого друга в головному управлінні поліції... просто пам'ятай це.

— Доки ви пам'ятатимете мене, я пам'ятатиму вас. Ми можемо скласти з цього пісню, правда ж?

Я залишив його сидіти з відсутнім поглядом і попрямував туди, де припаркував авто. Сів за кермо, закурив сигарету і на кілька хвилин замислився. Вирішив спершу піти до своєї контори — просто щоб побачити, чи вона ще й досі там. Звідти міг би зателефонувати Джанет Вест і дізнатися, чи буде старий готовий поговорити зі мною сьогодні після обіду.

Тож я поїхав до контори, припаркувався і піднявся ліфтом. Відімкнувши двері, я почув, як глибокий голос Джея Вейда щось надиктовував. На підлозі лежала купа пошти. Я підняв листи і кинув на запорошений стіл. Зрозумівши, що в кімнаті душно, підійшов до вікна і широко відчинив його. Баритон Джея Вейда чітко долинув до мене. Він диктував лист про партію лейкопластиру. Кілька секунд я вслухався, а тоді повернувся до свого столу. Проглянув пошту: лише три листи, здавалося, стосувалися роботи, а решта були рекламою, яку я відразу ж викинув у корзину для сміття.

Узявши телефон, я набрав номер резиденції Вілбура Джефферсона. Голос дворецького запитав мене, хто телефонує. Я назвався. Незабаром озвалася і Джанет Вест.

— Це секретарка містера Джефферсона. Це ви, містере Раян?

— Так. Я можу зустрітись із містером Джефферсоном?

— Звичайно ж. Ви зможете прийти сьогодні о третій?

— Так, я буду.

— Ви що-небудь знайшли? — я не був упевнений, звучить її голос занепокоєно чи ні.

— Я буду, — сказав я і поклав слухавку.

Закуривши сигарету, я закинув ноги на стіл. Уже була без двадцяти перша, і я відчував легкий голод. Я був знову в Пасадена-сіті. І сумував за Гонконгом.

Сумував за китайською їжею. Без ентузіазму я подумав про Сперроу та його незмінні сандвічі. Спланувавши, що казати й робити, коли потраплю в резиденцію Джефферсона, я замкнув контору і спустився у закусочну Сперроу. Упродовж двадцяти хвилин він був зачарований моєю розповіддю про китаянок. Гамбургер та пиво видавалися важкуватими після китайської їжі.

Після ленчу я повернувся назад у свою квартиру. Поголився, прийняв душ і переодягнувся. Що ж, пора було їхати до будинку Вілбура Джефферсона.

Мене впустив дворецький, усе ще похмурий та мовчазний. Він провів мене відразу в кабінет Джанет Вест, у якому вона працювала за столом.

Секретарка виглядала блідою, навколо очей у неї були темні круги, так наче вона погано спала. Усмішка не сягнула її очей, коли вона підвелася, щойно я увійшов у кімнату.

— Проходьте, містере Раян, — сказала вона. — Будь ласка, сідайте.

Я увійшов і сів. Дворецький розчинився у повітрі, наче копія привида принца Гамлета.

Джанет сіла, поклавши тонкі руки на книгу для записів. Очі у неї були неспокійні, вона ніби вивчала мене.

— Ваша поїздка була вдалою? Містер Джефферсон буде готовий зустрітися з вами за десять хвилин.

— Так, у мене була успішна поїздка, — сказав я, а тоді вийняв із гаманця фотографію Френка Беллінґа, яку Джанет дала мені, й легенько кинув їй на стіл. — Ви дали мені це, пригадуєте? І сказали, що це фотографія Германа Джефферсона.

Поки вона дивилась на світлину, її обличчя не виражало жодних емоцій, а тоді секретарка зиркнула на мене.

— Так, я знаю.

— Маю намір показати це містерові Джефферсону і сказати, що то ви її дали мені, запевнивши, що це фотографія його сина.

Джанет поглянула вниз на свої руки, а тоді запитала:

— Він мертвий?

— Герман? Так, тепер він мертвий.

Я помітив, як вона здригнулась і на певний час немов заціпеніла, а тоді підвела очі.

Вона була бліда, з якимось загубленим виразом в очах.

— Що трапилося?

— Ви знали, що він був пов'язаний із торгівлею наркотиками?

— Так... знала.

— Ну от, вони його й спіймали. Він надумав перехитрити їх, але це йому не вдалося. А звідки ви знали?

Кілька секунд вона мовчала.

— Ох, він мені розповів, — нарешті озвалась Джанет стомленим голосом. — Розумієте, я була настільки дурною, що закохалась у нього. І він зіграв на цьому. Я перетворилася на безнадійну дурепу через нього; що тут поробиш, коли деякі жінки стають справжніми ідіотками через кохання до нікчемних чоловіків.

— Чому ви дали мені це фото і сказали, що на ньому Герман?

— Я хотіла захистити містера Джефферсона. Він — єдина порядна й великодушна людина з усіх, кого я знаю. Я не могла дозволити, аби він дізнався, що його син був торговцем наркотиками.

— А звідки ви взяли це фото?

— Герман прислав його. Хоча він писав своєму батькові лише