Читати книгу - "Той, хто вбиває"

в мені все співало.

Своєрідний екстаз, п’янке відчуття перемоги, бо вдалося розколоти свідка в усіх на очах.

— Ти принаймні змусив Борда розкрити свою справжню суть, — криво усміхнувся Юсеф після закінчення судового дня. — Добра робота, Бренне! Для мене було справжньою насолодою дивитися, як ти його нагнув!

— Еге ж! Метод спрацював, хоча я і змарнував трохи часу, щоб його розколоти.

Юсеф допитливо глянув на мене, він завжди вловлював найменші нюанси в голосі.

— Але ти не зовсім задоволений?

— Трохи є, бо усе ж це голі припущення, — сказав я. — Та й ми ще не на фініші. І хоча тепер нам пощастило змістити фокус загальної уваги з тебе на Борда Тулоса, і хоч усі повірили, що він злобний старий чорт, наша конструкція надто хитка, а ланцюжки, які її тримають, надто тонкі. Боюся, що суддя і прокурор, коли трохи отямляться, помітять, де слабка ланка.

— То навіщо його було сюди приводити? — роздратовано запитав Юсеф.

— Хіба не ти порівнював суд у кримінальній справі з боксом? Тоді ти знаєш, який буває ефект від частих, важких ударів по тілу супротивника. Вони ослаблюють його, готують до останнього удару, який вирішить долю поєдинку. Я виграю цю справу для тебе завтра.

Розділ 45

Наступного ранку я з’явився у суді першим. Одягнув мантію, сів на своє місце, спостерігаючи, як поволі заповнюється зала. Прийшла Ґабріеллє Соммер, стримано кивнула. Мабуть, ще гнівалася на мене.

Я мав би вийти в коридор і, як зазвичай це роблю, перевірити, чи прийшла Геллє, але не вийшов. Сьогодні ми обоє мусили виконувати писані й неписані правила судової процедури. Вона — свідок, я — захищений чорним панциром мантії адвокат Бренне, а не Мікаель, зневажений коханець.

У такому розташуванні гравців була закладена певна форма влади. Це була моя арена, усе мало відбуватися на моїх умовах. Я визначав, про що ми говоритимемо, буду я задоволений її відповідями чи ні, скільки часу доведеться їй сидіти на місці свідка посеред зали й коли їй буде дозволено встати і піти. Чи мала Геллє рацію, звинувативши мене в невдячності за все, що між нами було? Я відігнав від себе ту думку.

Геллє тут не тому, що я її потребую.

Вона тут, бо справа потребує її присутності.

Оце й усе.

Зала швидко заповнилася журналістами й публікою. Я обвів поглядом ряди лав, уважно вивчав строкатий люд, серед якого багато хто гайнував немало свого часу на слухання кримінальних справ. Один колега якось назвав таких завсідників пожирачами падалі, але, як на мене, він помилявся. Стерв’ятниками були журналісти, решта — просто самотні люди, які намагалися заповнити своє життя чужою реальністю.

На першій лаві сиділа жінка в маленькому червоному капелюшку, одягненому набакир. Я вже бачив її раніше. Зацікавлений, пильний погляд пташки невпинно блукав залою, а плетиво в руках жило своїм, окремим життям. Відразу за нею — згорблений літній чоловік у занадто просторому пальті. Мабуть, колись пальто було саме на нього, подумав я. Можливо, колись воно ледь не репалося на його кремезних плечах і широкій спині, але з часом чоловік змалів і для пальта, і для власного життя. Тепер він був глядачем чужої людської драми.

Молодик, блідий і невиразний, з рудявим волоссям, сидів сам по собі, утупившись поглядом у підлогу. Я теж бачив його раніше. Ще один із завсідників, подумалось мені.

Я насилу повернувся думками до дійсності. Усі на місцях, а місце свідка порожнє.

— Ти не бачила мого свідка дорогою сюди? — запитав я в Ґабріеллє Соммер.

Та похитала головою.

— Ні.

Двері в задньому кутку зали відчинилися, увійшли суді. Всі встали. Сандерстьоль гепнувся у своє крісло й недбало змахнув рукою — його звичний сигнал, що можна сідати. Погляд судді зачепився на порожній стілець у полі його зору, він насупив брови.

— Де свідок? Адвокате Бренне, це ж ваш свідок?

— Так, Геллє Мьорк — мій свідок.

— Чому її немає?

— Не знаю, ваша честь. Мабуть, трохи спізнюється.

— Її викликали повісткою?

— Так, — відповіла Ґабріеллє Соммер. — Усіх свідків зі списку викликано повісткою.

Я підвівся.

— Дозвольте, я гляну в коридорі, пане суддя. Якщо її немає, спробую їй зателефонувати.

Сандерстьоль кивнув, але тієї миті відчинилися двері.

— О, чудово. Ось і наш свідок. Заходьте, заходьте, — суддя ніби запрошував не на суд, а на каву з тістечками.

То була Геллє.

І водночас не Геллє.

Вона змінилася, подумав я, хоч не зумів уловити, у чому зміна. Те саме волосся, наскільки я міг судити. Те саме тіло, ось тільки обличчя змарніло, гостріше проступили вилиці.

Чи не захворіла, часом...

А може, так лише здалося, бо я звик бачити її усміхненою.

Зараз вона не всміхалася. Простуючи до крісла свідка, на мене навіть не глянула, не зводила погляду з судді. Зате я дивився на неї і розумів, що, попри весь свій гнів та образу, я досі її жадав.

— Присягаюся, — промовила вона тихим голосом на вимогу Сандерстьоля говорити правду і тільки правду, нічого не приховуючи.

— Прошу, адвокате Бренне! — сказав суддя.

Я прокашлявся.

— Дозвольте мені почати з певної характеристики, щоб суд розумів, навіщо ви тут. Як щойно було сказано, ви журналіст, так?

— Так, фрілансер, — відповіла Геллє.

Вона повернулася до мене, коли я заговорив, але уникала дивитися у вічі. Її погляд ковзав повз мене, ніби повз порожнечу, ніби я був якоюсь аморфною масою, без субстанції. Це дуже заважало.

— Знайомство з Юсефом Мардалом було пов’язане з вашою журналістською діяльністю?

— Так, я почула про нього від Барбари Бломберґ, вона сказала, що...

— Перепрошую, що уриваю вашу розповідь, але, до слова, якими були ваші стосунки з Барбарою Бломберг?

— Вона була моєю подругою. Близькою подругою. Ми знали одна одну цілу вічність.

— Добре, дякую. Повернімося до мого попереднього запитання про те, як ви познайомилися з Юсефом Мардалом. Отже...

— Барбара розповіла мені про Юсефа, і я подумала, що варто написати про нього матеріал.

Геллє пояснювала характер своїх стосунків з Юсефом, розповідала, як писалася стаття. Вона говорила доладно, виважено, але... далі уникала мого погляду. Її поведінка почала мене дратувати. Ніби це я її скривдив. Ніби це я кинув її, а не навпаки.

Чому ти не дивишся на мене? Хто кого тут зрадив? Ось що мені