Читати книгу - "Іллірія, Марія Заболотська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Я чула, ви не особливо вправні у поводженні зі зброєю і уникаєте бійок, - бовкнула я, сама не знаючи навіщо.
- Так, абсолютно нікчемне людисько, - відгукнувся Віко. - Інша справа — пан Ремо Альмасіо!..
Я винувато зітхнула, розуміючи, що, й справді, возитися зі мною аж ніяк не було обов'язком Віко. Він міг поставитися до моїх труднощів з значно байдужіше, тож мені не варто було спокушати долю.
- Вибачте за нетактовність, - сказала я, коли зрозуміла, що Віко не має наміру говорити далі. - Ви все ж таки духовна особа, і зброю носити вам взагалі не по чину...
- О, дякую вам за поблажливість, пані Годе, - знов відповів Віко з уїдливістю.
- Віко, - змолилася я, - я й дійсно не бажала вас ніколи образити. Якщо якісь мої слова здалися вам несправедливими, я прошу вибачення, але ж ви бачите, що я всього лише намагалася бути чесною з вами...
- Та ви ще й надзвичайно щедрі, обдаровуючи мене своєю щирістю надміру! - ще більш їдким тоном вимовив мій супутник.
Коня Віко залишив неподалік від будинку Еттані, пробурмотівши: «Неодмінно вкрадуть. Добре, що цю шкапу не так уже й шкода». Разом ми підійшли до старого горіха, що ріс під моїм вікном. Навряд чи в мене вийшло б самій вилізти угору. Якби Віко не зголосився мене проводити, боюся, вранці мені довелося б стукати у двері власного будинку, що було рівносильно самогубству.
- Ну і як ви збиралися повернутися? - запитав Віко. У голосі його звучали нотки, що свідчили про те, як він втомився дивуватися моїй нетямущості.
- Не знаю, - зізналася я. - У той момент мені здавалося найважливішим вас попередити, про решту я не думала. Віко, я дуже прошу вас - не з'являйтеся в храмі! Повідомте своїй сім'ї про змову, не дозвольте Ремо Альмасіо заподіяти вам шкоду!..
- Чи правильно я розумію, що все це ви вимовляєте лише для того, щоб позбутися Ремо? - сухо запитав Віко. - Запитую вас востаннє.
- Та яка вам різниця? - вигукнула я в серцях. - Рятуйте своє життя, якщо ви ним дорожите, і припиніть, заради бога, ці безглузді зазіхання.
- Що ж, спасибі й за це, - голос Віко був абсолютно безбарвним.
За його допомоги я вилізла на одну з нижніх гілок дерева, потім Віко перебрався на підвіконня і простягнув мені руку, інакше я б точно гепнулася донизу, не зумівши втримати рівноваги. До світанку залишалося не так уже й багато часу, а служба в храмі починалася вранці. Віко слід було поспішати, так само як і мені. Він пішов, не прощаючись, та й я більше не вимовила жодного слова.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іллірія, Марія Заболотська», після закриття браузера.