Читати книгу - "Дума про Хведьків Рубіж"

class="p1">(«К» і «Т» — Велика Княгиня Ксеня Топеш)

КарА (між характерників — хрестовка) — символ царювання упирів над людьми. Менш поширена назва «чорний хрест». На вампірському діалекті у Східній Європі, переважно в Трансільванії, Румунії, та Західній Україні читається як «вірую в себе, мертвого» або більш стилізоване «вірю в свою смерть».

Після перемоги людей у Тисячолітній війні КарА вийшла з ужитку як символ і зникла разом із залишками вампірських говірок. Знову відродив її Святослав Топеш під час антилюдського перевороту в ХVІІ столітті.

КарА символізує міць тьми, царства тіней, а також образно — тінь у нічному небі.

Дехто з відовського роду запевняє, що вона може протистояти православному хресту.

ІV

Церкву в селі спалили пізно сеї ночі вурдалаки, а була вона вся така міцна (з каменю, певне), що обгорілий її кістяк досі наче стовп диму і попелу здіймається в темно-синє засипане зорями полуночне небо.

Похолодало дуженько.

Вітерець літній ганяв куряву по шляху, що спускався зразу вниз, а тоді знову вгору, і так до того вже нині колишнього храму доходив. Дяка, що прибіг, узрівши полум’я, зарізали. Стояла тиша, як у домовині, але оманливою була нерухомість і безголосість коло руїни церковки — там швендяло багацько постатей у чорних накидках.

Не людей, варто сказати…

Деякі з них вишикувались у два ряди перед церковною брамою, утворюючи такий собі прохід, коридор. Інші снували туди-сюди, залітали у храм.

— Скоро прибудуть молоді? — питали одні.

— Скоро… Повинні вже явитись — отвічали інші.

Холодно.

Чого воно, хтозна, так похолодало.

А гості тим часом усе прибувають і прибувають. Церква забита вщент. Залітають у вікна, в отвори дзвіниці.

— Так чи скоро молоді будуть? — знову питають одні.

— Скоро… — отвічають їм інші.

Не видно ні поруху стороннього, ні тріску якого деревця не чути, ні тінь ніяка не прошмигне. Ніде. За версту. За милю. Куди погляд досягає — німота і пустота. Холодом просякнута, наче зимнім холодом, а чи трунним.

Самі постаті у чорних хламидах навкруги. Жах! Жах!

— Де молоді? — питають.

— Онно! — отвічають їм.

З темно-синіх зоряних небес спускається до землі чорна пляма. Пляма близиться, росте у розмірах, вже плям стає дві, плями стають постатями — парубок і дівчина.

Тримаються за руки.

Юрба салютує їм. Дві шеренги хилять голови.

Постаті повільно пролітають по утвореному шеренгами коридору, низько-низько, коло самої землі.

— Молоді…

Вмерти можна од того холоду!

— Не бійся, Ксеню, то так треба…Чого ти дрижиш? — Топеш речить до коханої.

— Та я не боюсь, Святославе, просто…просто якось так… Я досі не звикла… Це не сон? Я не сплю? Славо…

— Не спиш, Ксеню. Все як треба.

— І ти говорив щиро?

Святослав глянув Ксені ув очі, ясні, як ніколи, трохи заплакані. Витер ті сльози рукою.

— Я… ще ніколи в житті… так щиро не говорив…ніколи в житті…

Ксеня схлипнула.

— Я тебе люблю.

— Я… я…тебе… т…т… ні! — Топеш обхопив чоло долонею. — Ну… ти мене розумієш?

— Так, — Ксеня усміхнулась. — Звичайно, розумію.

Ось уже і церковна брама.

— Важкувато, — дівчина здригнулась.

— Не бійся, — князь обняв її за плечі. — Не бійся… То так спочатку — тоді минеться…

У церкві суцільне море вурдалаків. Тихо і холодно. Постаті наближаються до місця, де був колись олтар.

— Уже скоро.

Там стоять троє. Один вищий і по боках двоє нижчих на зріст. Вищий починає свою відправу.

— Я, старійший, владою, даною мені…

Тут ще холодніше. Старійший повільно проводить у повітрі кола руками. Дивні у нього жести.

— …молодих до чорного перевернутого хреста, щоб стали плоттю одною і одним…

Торкається чола молодих.

— Духом!!! — кричить юрба в один голос. — Хрестом!!!

Дрижить уже не тільки дівчина, а й хлопець.

— … і спожинати їм хліб божий до скону світу, бо се є людська…

Холодно. Аби вони всі дихали, то стояла б суцільна пара в повітрі.

— … і захлинутись тілом Христа!

— ТІЛОМ! — юрба казиться. — ДУХОМ!

Холодно.

— ХРЕСТОМ!!!

Молоді б’ються в конвульсіях.

— Причастися, Раб Божий!!!

Жах! Жах і смерть!

Молоді оголяють зуби-ікла, впиваються один одному в шиї і п’ють один одного. Упиваються один одним доп’яна. Доки не вип’ють останньої краплини своєї крові.

Останньої своєї кровинки.

Мертвої своєї кровиночки.

— А! а! я…я… люблю…тебе… Славо!

— Я… Ксеню… т…т…

Так от, обнявшись, вони і падають додолу, втративши свідомість.

Кров розтікається по холодній золі…

V

Ішов дебелий літній ливень. Через шибку сільської оселі видно було далекі блискавиці та хитання яблунь під вікнами. За столом у хаті вже назбиралося багацько люду, щось обговорювали, сперечались.

Ніхто навіть не звертав уваги на юну особу жіночої статі у мокрій чорній накидці на плечах і з довгим розпущеним волоссям, що примостилась на самому краю столу. Дівчина, здавалось, не слухала суперечок чи задумалась, а чи просто була байдужа до козацької знаті, що її оточувала. Вона не рухалась, втупила очі в одну точку — сиділа як статуя.

— То не розмова! Не розмова, панове! Треба міркувати зважено! Чи ми тут зібрались погуляти — горілочки посьорбати? Багацько їх суне сюди. Цар… Цар — він розум має. Він вам, Іване Остаповичу, віри не йме. І ви б, Іване Остаповичу, остерігались. А ви, шановне товариство-добродійство, взагалі б поприкривали роти! І таки справді… послухали б, послухали б старого діда! Та я вже пожив, побачив більше тебе, пане полковнику ти шмаркатий! Удавився б ти своєю галушкою!

— Та багацько, багацько, ще б пак… — якийсь пристаркуватий полковник покахикував і вертівся на всі боки.

— Ану примовкли! Кому ти, старий покидьок, поради даєш?! Пан гетьман без тебе не знає? Ви, Іване Остаповичу, не слухайте. Я вам істинно…

— Так, сів, полковник, зараз же! Ох ти, щеня сопливе! Ох ти, ірод олександрійський!