Читати книгу - "Дитя песиголовців"

133
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 46 47 48 ... 77
Перейти на сторінку:
п’ятірнею скуйовдив волосся, кинув на Марту дивний погляд. — Я тут помізкував: все одне до одного. Хтось свідомо накручує — і не тільки наших, а по всьому місту. Я форуми почитав: виходить, тільки за останній тиждень було нападів двадцять на міста й села. З частковою чи повною зачисткою. Найрізноманітніші банди, не всіх навіть вдалося відстежити.

— Не знаю, — знизала плечима Марта. — Мені здається, ти переоцінюєш. В сенсі: в онлайнівці вони, може, і цькують інакодумців — тих, кого вважають «страусами» чи песиголовцями. І? Дуже їм це допоможе у реалі?

— Вже допомагає, — впевнено сказав Чепурун. — По-перше, такі речі офігенно об’єднують. А по-друге, якщо раптом злякаєшся й даси задній хід, свої ж швидко нагадають тобі про твої грішки.

— Ти сам хоч точно не на гачку?

Чепурун ображено і гучно фиркнув. Може, дещо гучніше й ображеніше, ніж варто було б.

— Їм мене не дістати! І взагалі, не збивай з думки, Баумгертнер! Її намагаються попередити, а вона… Коротше, я до чого. Добре, що зі снами вся ця мутотінь закінчується. Але ти, будь ласка, не втрачай пильності. Я б, знаєш, двадцять п’ять разів подумав перед тим, як із кимось говорити відверто.

— Чепуруне.

— Чого?

— Не крути. Когось підозрюєш — кажи відкритим текстом.

Він у відповідь хмикнув і похитав головою:

— От і говори із нею, намагайся!.. Слухай, а що твій батько? Як він… після всього? Допоможуть йому — Гіппель та інші?

Марта вкотре пошкодувала, що взагалі зачепила цю тему. Просто — про щось же треба було із ним говорити, а в них, як раптом виявилося, за останні кілька тижнів спільних тем для розмов стало набагато менше. Бен спитав про День пам’яті, Марта вирішила, що жодних супертаємниць не видасть — і от, будь ласка. Маєш чистої води допит.

— Допоможуть, аякже, наставляй кишеню. Там у кожного свої проблеми, щоб іще чужі розрулювати.

— А як же «бойове братство», «дух товариства»… Блін, не розумію я цього!

Він дійсно не розумів — та й звідки б йому? Марта ж і сама не одразу збагнула: немає ніякого бойового братства, давно вже не стало. Ще позавчора це б її увігнало в депресію. Та й учора спершу ввігнало — вже після того, як вони з Елізою повернулся з Дня пам’яті й Марта закрилася у себе в кімнаті. Подумала тоді: все одне до одного. Пана Ньєссена зняли, в Елізи проблема на роботі, Будара нічим уже не допоможе… Отже — що, поїхати з Нижнього? Отак взяти і здатися?

Від самої тільки думки про це десь усередині, під серцем, спалахував і починав рости пекучий, гіркий клубок люті. Я тут народилася. Це моя земля. Моє місто. Якщо я й поїду — тільки тоді, коли захочу.

Це було дуже по-дитячому, нелогічно й безглуздо: зрештою, вона ж і так хотіла валити звідси, перебратися до столиці, — але сама! Сама, а не за чиєюсь указкою!

І не тому, що якісь наволочі загрожуватимуть їй, батькові чи Елізі!

А потім задзвонив мобільний.

Мало кому спало би на думку телефонувати їй після опівночі, і вона зраділа, чомусь вирішила, що це Віктор. Але це був не Віктор.

— Не знаю, — сказав батько, — як тобі це вдалося. Але я дуже вдячний тобі, Марто. Не стільки за себе, скільки за них усіх.

Як на мене, подумала вона, це простіше простого. Все — через твої сни. Ті, які тобі все-таки вдавалося навіяти. Ті, в яких я ставала тобою.

Але вона не сказала цього: по-перше, здивувалася, що він цього не розуміє, по-друге, — не встигла.

— Я твій боржник, — сказав батько. — І не знаю, чи зможу колись повернути цей борг. Але я телефоную тобі щодо іншого. Завтра після уроків — коли тобі буде зручно — я зустріну тебе і сходимо нарешті до твого Штоца. Обіцяю. Просто зателефонуй і скажи мені хоча б хвилин за двадцять, щоб я встиг вибратися.

Вона пообіцяла, що скаже.

І вже натиснувши на кнопку відбою, згадала раптом про урок Штоца. Згадала, як він казав про оживлення мертвих: «За певних умов і за наявності потужного цілителя. Інша річ, що наслідки виявлялися не завжди передбачуваними. І не завжди безпечними».

Хай би що вона собі думала, Штоц говорив надто впевнено. Зі знанням справи.

І ще згадала, як Аделаїда уточнила щодо Королеви. І слова пана Клеменса: «ми хотіли, щоб відповідальність за зміни брали на себе інші, — і так ми почали створювати Королів та Королев. Натомість перестали вірити і в них самих, таким чином позбавивши їх сили і влади».

Ох, подумала вона, це ж так очевидно! Так просто і очевидно!

Тому тепер на порядку денному в Марти стояло кілька питань.

Номер перший: з’ясувати, як саме Королева могла оживляти мертвих.

Номер другий: відродити давній звичай. Змусити, щоб у Королеву Лісів та Полів знову повірили.

І, нарешті, найпростіше: стати розтриклятою Королевою.

А оскільки Марта не була наївною, о ні, у неї давно вже був запасний варіант. Власне, тільки примарний шанс, який — якщо все складеться — у віддаленій перспективі може принести свої плоди. Та хто б у її становищі розкидався навіть примарними шансами?..

Саме тому ще з вечора у неї в сумці й лежали «Магія, чаклунство та бесіди із померлими…». Просто так, про всяк випадок.

— Марто? — кашлянув Чепурун. — Ти в порядку?

— Краще не буває!

— Угу, це добре. — Він потягнувся пальцем до рота, щоби викусити задирку, але зиркнув на Марту й прибрав руку. Зітхнув. — Слухай, ми майже на місці. Ти… сильно поспішаєш? Я думав… може, посидимо кілька хвилин, поговоримо.

Вони стояли на перехресті, в центрі якого росло кілька кущів малини. Ягоди висіли неторкані — великі, багряні, по одній повзла сонна блощиця. Біля узбіччя притулився бетоновий панцир автобусної зупинки — без козирка, із численними графіті на боковинах. Там, де раніше була лавочка, чорніло старе кострище. Вивіска «…УРЯНИ» лежала у заростях кропиви — у ранньому присмерку здавалося, що це легендарний клинок, кинутий богатирем-дезертиром.

Марта із тугою подумала про те, що так воно й буває. Ви дружите сто років, а потім людина бере й усе псує. За-, бачте, — кохується. І на додачу вирішує повідомити тобі про це не в кав’яреньці, не після походу в кіно, а посеред такого чудовезного краєвиду.

Когось іншого просто послала би, але Чепурун є Чепурун. Він на таке не заслуговує.

Наче, зі злом подумала вона, ти заслуговуєш — щоб вислуховувати його відвертості отут!

— Знаєш, якщо не горить, давай пізніше якось. Прабабця чекає. А я ще хотіла зазирнути на кладовище.

Він покліпав не розуміючи, навіть хотів був сперечатися, але Марта не дала йому ані шансу. Розвернулася й пішла вздовж кропив’яних заростей, напрям вона приблизно уявляла, хоча минулого разу вони підходили з іншого боку.

Дорога була в рівчаках і калюжах, і поки вони з Чепуруном крокували, повз

1 ... 46 47 48 ... 77
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дитя песиголовців», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дитя песиголовців"