Читати книгу - "Колір магії"

пальцями. Я навчився розрізняти олов’яні сплави за смаком і запахом. Я зробив собі оці очі, але не зміг зробити їх видющими.

— Далі мене запросили збудувати Палац Семи Пустель, після чого Емір щедро віддячив мені сріблом, а тоді — що, зрештою, не було для мене несподіванкою, наказав відрубати мені праву руку.

— Серйозна перешкода у твоєму ремеслі, — кивнув Архіастроном.

— Я використав частину того срібла, щоб зробити собі оцю нову руку, застосувавши свої досконалі знання про важелі та точки опори. Вона може виконувати роботу. Потім, коли я створив велику Світлову Дамбу, що має потужність 50 000 світлових годин, племінні вожді Нефу обдарували мене найтоншими шовковими тканинами, а тоді покалічили мої ноги, щоб я не міг від них піти. Тож мені довелося трохи поморочитися з шовком і бамбуком та сконструювати собі літальний апарат, на якому я зміг утекти з найвищої вежі своєї в’язниці.

— Що манівцями привело тебе до Круля, — підсумував Архіастроном. — Складається враження, що якесь альтернативне заняття — скажімо, вирощування салату — було б менш небезпечним для цілісності твого організму. Чому ж ти вперто продовжуєш свою роботу?

Золотоок Дактилос стенув плечима.

— Я на цьому добре знаюся, — відказав він.

Архіастроном знову поглянув на бронзову рибу, що сяяла, наче гонг, на полуденному сонці.

— Така краса, — ледь чутно мовив він. — До того ж унікальна. Ану, Дактилосе. Нагадай мені, що саме я обіцяв тобі як винагороду?

— Ти попросив мене створити рибу, яка би плавала у морях міжгалактичного простору, — виразно проговорив диво-майстер. — А натомість — натомість...

— Що? Пам’ять моя вже не та, що була колись, — прошелестів Архіастроном, погладжуючи теплу бронзу.

— Натомість, — продовжив Дактилос, мало вірячи в те, що збирався сказати, — ти мене відпустиш і втримаєшся від того, щоб на прощання позбавити мене ще якогось органа. Мені не потрібні скарби.

— О, так. Тепер я пригадую. — Старий чоловік підняв руку з голубими прожилками вен і додав. — Я збрехав.

Почувся натяк на якийсь звук, і золотоокий чоловік похитнувся на своїх ногах. Тоді він перевів свій невидющий погляд на вістря стріли, що стриміло з його грудної клітки, і безсило кивнув. Краплина крові заяскріла на його губах.

На площі не чути було ані шелеху (лише дзижчання кількох голодних мух), коли його срібна рука піднялася, дуже повільно, і торкнулася наконечника стріли.

Дактилос крекнув.

— Нікудишня робота, — сказав він і впав спиною на землю.

Архіастроном пхнув ногою обм’якле тіло і зітхнув.

— Тепер буде короткий період скорботи за головним майстром, про людське око, — сказав він. Поглядом простежив за мухою-гноївкою, що сіла на одне золоте око майстра і, розчарована, відразу ж полетіла геть... — який, здається, буде досить довгим, — зробив висновок Архіастроном і підізвав до себе пару рабів, щоб вони забрали з кімнати тіло.

— Герпетонавти[54] готові?

Головний розпорядник запуску проштовхався уперед.

— Авжеж, ваша осяйносте, — підтвердив він.

— Скільки ще чекати до пускового коридору?

— Пускового вікна, — обережно поправив розпорядник. — Три дні, ваша осяйносте. Хвіст Великого А’Туїна буде в найкращій для цього позиції.

— Тоді все, що залишається зробити, — підвів риску Архіастроном, — це зібрати йому відповідну пожертву.

Головний розпорядник схилив голову на знак послуху та покори.

— Океан про це подбає.

Старий астроном багатозначно всміхнувся:

— Еге ж. Буде день — буде й пожертва[55].

— Якби ж ти тільки нормально веслував...

— Якби ж ти тільки правив стерном по-людськи...

Хвиля облила палубу. Ринсвінд та Двоцвіт переглянулися.

— Вичерпуй! — крикнули вони в один голос і похапали відра.

Трохи згодом із затопленої каюти почувся роздратований голос Двоцвіта.

— Не розумію, чому це я в усьому винен, — сказав він і подав іще одне відро води, яке чарівник перехилив за борт.

— Ти повинен був пильнувати, — різко відповів Ринсвінд.

— Але я врятував нас від работорговців, не забувай, — сказав Двоцвіт.

— Я б швидше погодився бути рабом, ніж мертвою плавучою колодою, — відповів чарівник. Він випростався і обвів очима морську широчінь. Здавалося, його щось насторожило.

Він вже був не тим Ринсвіндом, що утікав від пожежі в Анк-Морпорку якихось шість місяців тому. У нього побільшало рубців, але й досвіду також. Він побував у Серединних землях, відкрив для себе цікаві звичаї багатьох самобутніх племен — попутно здобуваючи нові пам’ятки на тілі — і навіть, впродовж кількох незабутніх днів, плавав по легендарному Безводному океані в самому серці неймовірно сухої пустелі, відомої як Великий Неф. В іншому морі, значно холоднішому, він бачив плавучі айсберги серед безкрайніх водних широт. Він літав на уявному драконі. Він практично сотворив наймогутніше заклинання на диску. Він...

Горизонт став явно меншим, ніж повинен був бути.

— Гм-м? — здивувався Ринсвінд.

— Я сказав, що немає нічого гіршого за рабство, — сказав Двоцвіт. Його очі покруглішали від здивування, коли Ринсвінд мовчки зашпурив своє відро далеко в море і всівся з похмурим виглядом на напівзатоплену палубу.

— Слухай, мені шкода, що я завів нас на той риф, але цей човен, як бачиш, не збирається тонути, тож ми рано чи пізно приб’ємось до суші, — Двоцвіт спробував підбадьорити чарівника. — Ця течія повинна кудись вивести.

— Подивися на горизонт, — сказав Ринсвінд бляклим голосом. Двоцвіт прижмурив очі.

— Горизонт — як горизонт, — сказав він за хвилю. — Правда, його, здається, трошки поменшало, але...

— Це через Краєпад, — сказав Ринсвінд. — Нас відносить за край світу.

Запанувала довга мовчанка, яку порушував тільки плюскіт хвиль довкола напівзатонулого човна, що, кружляючи в морській піні, поволі рухався за течією. Вона ставала дедалі сильнішою.

— Напевне, тому ми й напоролися на той риф, — додав Ринсвінд. — Ми відхилилися від курсу уночі.

— Хочеш перекусити? — спитав Двоцвіт, наче нічого не сталось. Він почав нишпорити у клунку, який прив’язав до поручня на борту, щоб той не намок.

— Ти що — не розумієш? — гаркнув Ринсвінд. — Ми невдовзі шубовснемо через Край, хай йому сто чортів!

— Невже з цим нічого не можна вдіяти?

— Ні!

— Тоді немає сенсу панікувати, — сказав Двоцвіт спокійно.

— Я знав, що нам не слід було відхилятися так далеко до Краю, — забідкався Ринсвінд, звівши очі горі. —