Читати книгу - "Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років"

у тому числі й давня польська столиця Краків з належними до нього землями Малопольщі, а також західноукраїнські воєводства Корони Польської, на які також претендував і уряд Хмельницького.

Відразу після підписання трактатів із представниками Дьєрдя II Ракоці один зі шведських послів Ґотар Велінґ отримав наказ Карла X Ґустава на від'їзд до Чигирина. Наказ зобов'язував посла довести до відома керівництва Війська Запорозького готовність шведського короля визнати за гетьманом три колишні воєводства Речі Посполитої — Київське, Чернігівське та Брацлавське. Що ж до західноукраїнських земель інструкція містила завуальовану дипломатичну відмову: «...коли світлий пан гетьман, окрім цих великих земель і володінь, якими він володіє, бажає прилучити до своєї території ще якісь інші частини Русі, його королівська величність не має проти цього нічого, і навіть щодо тих, які він дозволив окупувати князеві трансільванському, король обіцяє докласти всіх старань, щоб по-приятельськи без ніякої образи й без порушення присяги налагодити цю справу з князем трансільванським, і справедливі бажання п. гетьмана задовольнити».

Москва була однією з небагатьох європейських країн, яка висловила рішучий протест проти Раднотських домовленостей. Посол Олексія Михайловича поставив трансільванському князеві Дьєрдю II Ракоці вимогу вивести війська з Польщі, погрожуючи інакше виступити на захист поляків. Одночасно царські війська перейшли в наступ в Інфляндії, надаючи цим дієву військову допомогу Польщі. Хмельницький же, навпаки, 10 січня 1657 р. надіслав на допомогу трансільванському князеві експедиційний корпус на чолі з наказним гетьманом Антоном Ждановичем. Такі дії відверто суперечили умовам Віленського перемир'я Російської держави та Речі Посполитої і недвозначно свідчили про повне його ігнорування українською стороною.

У той же час на переговорах зі шведським послом козацька старшина наголошувала, що «з трансільванським князем та з обома господарями — молдавським і волоським, утворено союз», сповіщала про надання в допомогу Ракоці сильного козацького війська на чолі з наказним гетьманом Антоном Ждановичем, проте нібито відбувалося це все «не на основі нового союзу з ним, але тому, що довідалися про його союз з королем». Але від підписання угоди на запропонованих Карлом X Ґуставом умовах козаки відмовилися. Згідно зі звітом Велінґа, приєднання Війська Запорозького до Раднотської коаліції та підписання союзної угоди зі шведським королем було можливим лише за умови визнання за гетьманом «права на всю стару Україну або Роксолянію, де була грецька віра і мова ще існує — до Вісли, щоб вони могли затримати те, що здобули своєю шаблею». Посол був переконаний, що, коли б він мав таку декларацію, скріплену підписом і печаткою Карла X Ґустава, «то можна було б легко покінчити з союзом». Утім шведський посол такої декларації не мав — отож й угода підписана не була. На неї сторонам довелося чекати ще близько року.

«Сміливим Марс допомагає». Сподівання та тривоги кінця 1650-х

«Скоро вітатимемо Вас у Варшаві».

Участь козацьких полків у здобутті столиці Корони Польської

Початок 1657 р., вочевидь, породжував у керівництва Гетьманату неоднозначні відчуття та сподівання. З одного — вельми свіжою залишалася образа від укладення Російською державою сепаратного за своєю суттю Віленського перемир'я. Віленський інцидент не лише демонстрував зовнішньополітичну вразливість Козацької держави, а й загалом ставив під сумнів ефективність існуючої моделі зовнішньої політики уряду Хмельницького. З іншого боку, на противагу російсько-польському зближенню прискореними темпами формувалася антипольська Раднотська коаліція, куди активно запрошували й козацьку Україну, обіцяючи при цьому неабиякі політичні зиски й територіальні набутки. Повноцінна участь Чигирина в Раднотській коаліції, звичайно ж, компенсувала б втрату інтересу Москви до продовження війни з Польсько-Литовською державою. Проте на заваді входженню України до цього об'єднання стояли як позиція царського уряду, так і принципові розбіжності в питанні належності західноукраїнських земель, на які претендувала і козацька Україна, і Трансільванське князівство. Досягнути компромісу в територіальній суперечці з трансільванським керівництвом не вдавалося, а вже одна участь у переговорах з раднотськими союзниками загострила до критичної межі взаємини з Москвою. А крім непорозумінь у цьому питанні, українсько-російські стосунки неабияк затьмарювали конфлікти на білоруських землях і вперте небажання Чигирина виконувати накинуті в березні 1654 р. в Москві обмеження гетьманського суверенітету.

Неабияку тривогу викликало й суттєве погіршення здоров'я Богдана Хмельницького. Наскільки серйозними були проблеми в цій царині — видно вже хоч би із заяви самого гетьмана, котрий в розмові з російськими дипломатами якось навіть стверджував, що близько року возить за собою на про всяк випадок домовину. Отож, усе вказувало на те, що 1657-й має всі передумови для того, аби стати для України ще одним доленосним роком її буремної історії...

Кинутий у січні 1657 р. заклик гетьмана Хмельницького спільно зі шведами та угорцями воювати Корону Польську мобілізував до походу близько 20 тисяч козаків. Загальне командування військом у поході було доручено колишньому київському полковнику й генеральному судді Війська Запорозького Антону Ждановичу, а допомагати йому мали не менш досвідчені козацькі воєначальники — полковники Іван Богун, Федір Сербин та Сулименко.

Щойно довідавшись про виступ української армії, трансільванський князь Дьєрдь II Ракоці на чолі 30 тисяч вояків також вирушив у напрямку польського кордону. Утім, для угорців справи відразу якось не заладились... Незважаючи на зимову пору, у Карпатах пройшли потужні зливи, і рух військ, обтяжених обозом, став вельми важким, а нерідко й просто небезпечним. Зокрема, під час форсування Тиси крига проламилась, і чимало жовнірів пішло під лід. Разом з ними було втрачено й частину артилерії. За декілька днів по тому вдарили вже давно небачені у цих краях сильні морози. По цьому випало чимало снігу. «Здавалось, що саме небо заприсяглось із Польщею супроти Ракоці», — зауважував польський дослідник Людвіг Кубаля.

Крім випробувань кліматичних, на князя посилився дипломатичний тиск. П'ятнадцятого січня до Ракоці прибув посланець російського царя з вимогою негайно припинити похід, якщо князь бажає й надалі жити в мирі з Олексієм Михайловичем. На що Дьєрдь II відповів: «Приязнь московська мені дуже дорога, але не настільки, аби взамін за неї мав би віддавати королівство!» Підбадьорюючи ж власних вояків, князь запевнював: «Сміливим Марс допомагає... бачить Бог наше серце, і тому маємо надію на його допомогу». Рішучості правителю додавала й присутність у Семиградді (як ще називали в джерелах Трансільванію) української делегації на чолі з генеральним суддею Самійлом Богдановичем-Зарудним. Коли в присутності козацьких послів княгиня Ракоці впала в розпач від непевності наслідків походу на Польщу, вони її підбадьорювали такими словами: «Не печальтесь, ми йдемо разом з князем і скоро вітатимемо Вас у Варшаві, як