Читати книгу - "Заради майбутнього"

не слухаєш.

— Слухаю. І все розумію, просто не в’їжджаю, що саме в цьому дивного.

— Однакові енергії! — Дівчина змахнула руками. — Електронний прожектор мовчав, я двічі перевіряла, він був вимкнений, тобто частинки надходили ззовні, їх випромінювало щось з-поза меж лабораторії, а в природі такого не буває: абсолютно однакові енергії! Одні й ті самі, раз за разом! — Лінда хапнула ротом повітря. — І чувак, це тільки початок. Камера надривалася хвилин п’ять, може, сім, а тоді все враз припинилося. Ще хвилину я отупіло витріщалася на знімки, і тільки потім до мене дійшло — частинки замість закручуватися праворуч відхиляються ліворуч. Розумієш?! Це не електрони взагалі були! Крізь камеру пролітали позитрони!

Через шум у барі Тоха не розібрав останньої фрази.

— Що?

— Крізь камеру пролітали позитрони! — по складах повторила Лінда. Антонів погляд розфокусувався та ковзнув кудись за її спину, і дівчина закотила очі: — Ти не знаєш, що таке позитрони.

— Ну-у, — Тоха покрутив долонею з розчепіреними пальцями, — п’ятдесят на п’ятдесят.

Гарячково жестикулюючи, Лінда заходилася пояснювати:

— У кожної елементарної частинки існує двійник, який називають античастинкою. Античастинка — це та сама частинка, тільки заряд протилежний. Античастинкою до електрона є позитрон. Тобто позитрон — це той самий електрон, тільки позитивно заряджений. Про античастинки вперше здогадався Поль Дірак, який розвивав квантову теорію поля, що…

— Стоп! — Тоха ще з навчання в магістратурі пам’ятав Ліндину звичку збиватися на манівці, а тому поквапився перервати: — Це важливо?

— Що?

— Про Дірака.

— А, ні. Вибач. На чому я зупинилася?

— Крізь камеру пролітали позитрони.

— Ага! Отож, я нарешті зауважила, що траєкторії замість закручуватися праворуч відхиляються ліворуч, і зрозуміла, що камеру бомбардували позитрони. Тисячі позитронів! І це робило ситуацію ще більш дивною, бо електронів і фотонів у Всесвіті повно, а позитрони трапляються рідко. Вони можуть залетіти в детектор із космосу, але це буває нечасто, бо коли частинка зіштовхується зі своєю античастинкою, вони анігілюють, знищують одна одну, перетворюються на чисту енергію. Навіть у лабораторії отримати позитрон непросто. Для цього потрібен бета-плюс-розпад, коли один протон у ядрі стає нейтроном, випромінюючи позитрон і нейтрино, або високоенергетичні фотони, енергія яких більша за одну цілу двадцять дві тисячні мегаелектронвольт[9] і які можуть породити електрон-позитронну пару, або…

— Стоп! — Тоха вдруге, немовби захищаючись, виставив перед себе долоні. — Оці двадцять дві тисячні, ти впевнена, що я маю про них знати?

— Так! — Лінда на мить замовкла. Тоді мотнула головою: — Тобто не зовсім. Я про те, що ніякого бета-плюс-розпаду, ніяких високоенергетичних гамма-квантів у лабораторії не було й не могло бути. Я відкрила лог-файл і, як і очікувала, побачила там тисячі записів про позитрони двох різних енергій: низькоенергетичні з енергією 1,03 кілоелекронвольт і високоенергетичні з енергією майже в тисячу разів більшою — 1,14 мегаелектронвольт. Один мегаелектронвольт — це не те щоб аж так страшно, проте це багато. Позитрон, який вилітає з ядра під час бета-плюс-розпаду, не може мати такої енергії. Я зрозуміла, що, хай звідки б позитрони прилетіли, там відбувається щось дуже бурхливе.

Лінда розстебнула наплічник і дістала зсередини теку з товстим стосом роздруківок.

— Ось, можеш сам подивитися. — Вона витягла та розклала перед Тохою кілька аркушів. — Це енергії позитронів, які зафіксував прилад, у порядку появи в камері. Читати зліва направо і вниз по рядках.

Тоха взяв до рук верхній аркуш і радше з увічливості уважно його проглянув. На перший погляд нічого цікавого — стовпчики цифр, що займають усю сторінку.

1.141*10^6

1.141*10^6

1.141*10^6

1.141*10^6

1.141*10^6

1.141*10^6

1.141*10^6

1.141*10^6

1.141*10^6

1.141*10^6

1.032*10^3

1.141*10^6

1.141*10^6

1.032*10^3

1.032*10^3

1.032*10^3

1.141*10^6

1.141*10^6

1.141*10^6

1.141*10^6

1.141*10^6

1.141*10^6

1.141*10^6

1.141*10^6

1.141*10^6

1.141*10^6

1.141*10^6

1.032*10^3

1.032*10^3

1.032*10^3

1.032*10^3

1.032*10^3…

— Перші десять — усі високоенергетичні. Бачиш? — Лінда обвела пальцем два верхні рядки. — 1,141 на десять у шостому степені. І тоді я раптом згадала про реактор і дуже злякалася.

Ще до вступу Лінди в аспірантуру Тоха знав, що в Делфтському технічному функціонує двохмегаватний навчальний ядерний реактор.

— Якась аварія? — спохмурнів хлопець.

Лінда заперечно мотнула головою, проте не відразу, немовби не могла зважитися.

— Ні. Як виявилося, ні. Наш університетський реактор не дуже великий, але до його складу входить POSH-генератор[10], один із найпотужніших у світі. Він може генерувати пучок інтенсивністю чотириста мільйонів позитронів на секунду, і це до хріна, чувак, тож я подумала, що щось не так із генератором. Зателефонувала туди й запитала, що відбувається. А вони не зрозуміли. Я пояснила, що мою лабораторію хтось у буквальному сенсі завалює високоенергетичними позитронами, а мені у відповідь: реактор працює на номінальній потужності, позитронну лінію взагалі вимкнено.

Вона сьорбнула пива та продовжила:

— Поміркувавши, я трохи заспокоїлася. Я була впевнена, що це не глюк, бо на власні очі бачила бульбашкові треки в камері, але принаймні не панікувала. Зберегла лог-файл собі на флешку, щоби згодом пошукати які-небудь приховані закономірності чи повторювані фрагменти. Увечері, вже вдома, скопіювала всі дані з лог-файла у вордівський документ, позначила високі енергії хрестиком, а низькі — кружечком, проаналізувала все від початку й до кінця, проте ніяких закономірностей не виявила.

Лінда видобула з течки ще кілька аркушів і показала їх Антону.

××××××××××○××○○○×××××××××××○○○○○○○○○○○○○○○○×○○○○○×○○×○×○

○×○○○××○○×○○×○○×○×○○○××○○○○○○○○○○○○○○○○×○○○○○○○×○○○○○○○

×○○○○○○○○○××○○○○○○○○○○○○○○××○○○○○○○○○○○○○○○○○○○○○××××××

×××××○○○○×○○○○○○○○○××○×××○○×○○○×○×○××××○○○○××○×○○×○××○○×

×○○○○○○○○○○○○○○○○○○×○○×○○×○×○○×○○×…

— Якщо хочеш, я перешлю тобі, може, ти щось знайдеш.

Хлопець кивнув, а потім розвернув до неї перший аркуш.

— Чому підкреслила перші два рядки?

— Перші сто дванадцять символів, — поправила Лінда. — Це просто збіг, що вийшло два рядки, — неспокійна, знервована посмішка спалахнула та згасла. — Незабаром дізнаєшся.

Дівчина обхопила долонями келих і кілька секунд мовчала перед тим, як заговорити:

— Уранці в п’ятницю я прийшла до лабораторії. Занять не було, хотіла попрацювати над статтею, але робота стояла, я не могла викинути з голови ту камеру, переконувала сама себе, що все-таки бачила глюк. Бо інакше ніяк. Зрештою подумала, що причиною могла стати проблема з магнітним полем, тобто до камери залітали все ж електрони, які через зміну полюсів просто відхилялися в інший бік. Я ввімкнула прожектор, двічі чи тричі прострелила крізь камеру електроном і переконалася, що все гаразд: трек відхилявся праворуч. А тоді… — Лінда кліпнула, прикусила краєчок губи й секунд п’ять замислено його жувала. — А тоді все почалося спочатку.

— Що почалося?

— Позитрони!