Читати книгу - "Пора серця. Листування"

віриш Ти, що можна про щось говорити, коли надто вже сумніваєшся, коли керуєшся багатьма сумнівами!

Я сприймаю подорож літаком дещо інакше, я бачу в цьому передусім роботу, яка забирає багато зусиль, і за яку отримаєш стільки-то грошей, і я маю писати тільки про те, про що хочу, це може бути не вартим уваги або несуттєвим, та через це я собі не зраджую й себе не переінакшую. Небезпеку я бачу насправді тільки в «почесному» Франкфурті, бо там, де підозрюване не є очевидним, наражаються на двозначність. Подорож, імовірно, — безглуздя, та я не боюся вчинити дурниці; після того я зможу принаймні сказати Ерікові, де справді живуть слони і як виглядає південна частина Тихого океану, а його батько, похитуючи головою, стане поблажливим, якщо обіцятиму, що більше ніколи туди не подамся.

Паулю, оскільки подорож закінчується наприкінці жовтня в Лондоні, я могла б повертатися через Париж. Маю на це надію. Тоді ми змогли б усе-таки незабаром побачитися.

Сьогодні мені телефонував пан Неске, стосовно статті до ювілейного збірника Гайдеґґера{600}, і я мушу запитати Тебе стосовно цього про дещо, бо для мене це належить до компромісу. Прошу, якщо тільки зможеш, надішли мені кілька слів у відповідь, бо не знаю, що маю робити. Я ж бо написала багато років тому критичну працю про Гайдеґґера{601}, і хоча не надаю цій обов’язковій для виконання вправі в ретельності жодного значення, я все-таки ніколи не змінювала свого погляду стосовно Гайдеґґера, його політичний промах{602} залишається для мене поза дискусією, я також бачу, як і раніше, прогалину, яка зумовила це в його мисленні, у його творах, і водночас я знаю, бо знайома з його філософськими працями, значення й рівень цих праць, до яких я інакше, аніж критично, ставитися не буду. — До цього додається іще, що я охоче, якщо тільки врешті видадуть Вітґенштайна{603} німецькою мовою, напишу вступне слово — та якщо я не мала б його писати, то нехай, бо боюся, що маю недостатньо хисту для цього, хоча це було б моєю прямою потребою.

Мені давно вже відомо, що маю писати статтю до ювілейного збірника, я також хотіла цього, раділа, коли почула, що Гайдеґґер знає мої вірші, однак підсвідоме вагання впродовж кількох місяців стало тепер усвідомленим. (Якщо я відмовлю Неске, то зроблю це без жодних пояснень, бо не хочу зайвих розмов, а чи з’ясовувань, я тільки хочу сама гідно повестися перед собою й запитати Тебе. І я не хочу, передовсім, збивати Тебе з пуття, з огляду на Твою згоду, бо не існує схематично правильної поведінки; інакше ми позбавили б себе усілякої повноти життя.)

Напишу незабаром знову. Я думаю багато про Тебе.

Твоя

Інґеборґ

138 {604} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 10.8.1959

Париж, десятого серпня 1959 р.

Нелегко відповісти на Твої запитання, але я спробую, прямо тепер.

Стосовно ювілейного збірника: Неске написав мені кілька днів тому{605}, до листа був доданий список{606}, я є в цьому списку, хоча мене не запитали про згоду, себто без того, щоб Неске, якому я рік тому сказав, що подумаю про свою участь, коли знатиму імена інших учасників ювілейного збірника, дотримав свого слова. Отож, він не дотримав, я ж, натомість, внесений до списку, і це, безперечно, має свої (доволі мізерні) причини, а тепер я повинен якомога швидше надіслати свого вірша… Такий ось контекст, і цей контекст спонукає мене й до інших роздумів. Словом, я нічого не надішлю. Цим учинком Неске, хоча, певна річ, аж ніяк невипадково, полегшив мені завдання. Я бачу також, що Мартіна Бубера, про якого Неске свого часу казав мені, буцімто він також обіцяв йому матеріал, тут нема. Це щодо безпосереднього. А тепер Гайдеґґер. Ти знаєш, що я, цілком певно, буду останнім, хто зможе заплющити очі на його інавгураційну ректорську промову у Фрайбурзі{607}, а також і на дещо інше; проте я кажу собі, особливо тепер, коли маю досвід спілкування з такими патентованими антинацистами, як Белль{608} або Андерш{609}, що той, хто страждає від своїх помилок, хто не поводиться так, начебто він ніколи їх не чинив, хто не приховує своєї ганьби, є кращим, аніж той, хто найзручніше й найвигідніше влаштувався зі своєю тогочасною непричетністю (якщо вона й була, тоді я мушу, і я маю на це всі підстави, запитати, чи й справді вона була такою вже непричетністю у всіх своїх складниках?), так зручно, що він може тут і тепер — щоправда, тільки «приватно», а не привселюдно, позаяк це підриває, як відомо, престиж — творити найочевидніші ницості. Іншими словами: я кажу собі, що Гайдеґґер, можливо, дещо усвідомив; водночас я бачу, скільки підлості міститься в тому ж Андерші або Беллі; я бачу, далі, що пан Шнабель{610}, «з одного боку», пише книжку про Анну Франк і з гідною подиву великодушністю жертвує гонорар за цю книжку на певні покутні цілі, а, «з іншого боку», той же пан Шнабель присуджує панові фон Реццорі за його книжку, яка — на якому тлі! — вміє так гарно й так весело і — чи ж не правда? — так дотепно сервірувати увесь «до-нацистський» антисемітизм (і відтак, після того, як я — але чому це повинен бути я, коли йдеться про такі речі? — вказав йому на це, демонструє нечувану образу «формою», в якій я це зробив).

Ось що я бачу, моя люба Інґеборґ, бачу сьогодні.

А тепер до Твоєї франкфуртської доцентури: тут я мав, я маю — було б некоректно замовчувати це перед Тобою — справжні сумніви. Поминувши те, що цех (і не тільки він) залишає за собою, так би мовити, тільки поезію — і, вибач, але