Читати книгу - "Басаврюк ХХ"

просякала кров’ю. Йому хотілося заплющити очі і заснути. Але він уважно розглядав остовпілого з переляку чоловіка, який зміг зруйнувати його світ. Кожух тихо запитав:

— Так це ти, гнидо, тепер тут усім заправляєш?

— Слушай, казак, я даю тебе слово большевика, что если ты не убьешь меня, то будешь амнистирован…

— А ти знаєш, що таке Голод? — не слухаючи, запитав його Кожух.

Фельдман замовчав, його обличчя посіріло. Кожух підняв «Маузер».

— Зараз дізнаєшся, — і пару разів вистрілив йому в живіт. Більше Кожух не звертав уваги на Фельдмана, який впав на глиняну долівку і, скиглячи, засукав ногами по підлозі.

За вікном сірів ранок, темні хмари, які затягнули небо, час від часу прорізала блискавка. Ось — ось мав початися дощ. Солдати швидко оточували хату. Кожух побачив, як вони тягнули кілька станкових кулеметів, кваплячись, влаштовувалися за тинами і стінами будинків. Перебираючи руками по стіні й переступаючи через трупи, Кожух добрався до кута, де ще висіли під рушником старі ікони. Обережно просунув руку за крайню ікону. Рука відразу намацала м’який шкіряний мішечок. Тримаючи його й пересилюючи біль, Кожух опустився на лаву. За вікном хтось кричав:

— Товарищ Фельдман!

Він подумав: «На кожного Фельдмана завжди свій Кожух знайдеться».

Пальцями, які вже відмовлялися слухатися, розв’язав мішечок. У ніздрі відразу вдарив забутий аромат пахучого тютюну.

…Швидко виселяли, викидали з хати — чекали вже підводи до станції, а там на холодну смерть, але встиг батько заховати для сина єдине, що міг…

Дивний спокій і давно забуте почуття щастя повернення додому наповнили його душу. Кулеметна черга вдарила у вікно, залишаючи на білій стіні цівку широких темних відбитків. Кожух слабко посміхнувся.

На вулицю впала стіна дощу. Перші краплі заторохкотіли по вікнах хати, залишаючи стрімкі в’юнки, і через мить усе скло закрив прозорий і чистий шар води.

Епілог

Кожен вечір я приходжу до кав’ярні Длугоша. Які б термінові справи в мене не були, я завжди знаходжу хоча б кількадесят хвилин, щоб посидіти там, випити кухоль пива й перекинутися кількома фразами зі знайомими. Я дивлюся на двері, і кожен раз, коли дзвонить дзвінок на дверях кав’ярні, сповіщаючи про нових відвідувачів, мимоволі напружуюся. Мені здається, що саме зараз сюди увійдуть мої товариші, і я знов зможу обмінятися кпинами з Кожухом, вислухати міркування отця Василя про зміст віри, спланувати з Бойчуком нові шляхи Боротьби й висловити полковникові свої думки щодо розвитку історії. А головне, дізнатися — що чекає там, за чорним отвором…

І тільки тоді я зможу поїхати в одну далеку і спокійну країну, де під чужим іменем живе Наталка.

Але кожен раз заходять інші. Серед них українських ветеранів стає все менше. За останній час багато виїхало з Подебрад, інші зав’язли в роботі і злиднях. Колись, стиснуті в залізний п’ястук, зберігши братство в таборах для інтернованих, ми ще залишалися Армією перші роки мирного еміграційного життя. Тоді нас об’єднувала надія на повернення. Тепер наше братство поступово розпадається, розсіюючись по всьому світу.

Учора ми проводжали з десяток козаків до Іноземного легіону. Я розумів їх. Злидні й безробіття міського життя, нудьга за минулим нестримно штовхала їх туди, де хоч щось могло нагадати їм про часи, коли вони знаходилися на вершині свого вояцького щастя.

Прощання було сумне — усі розуміли, що розстаємося назавжди. Розмовляли мало — ковтали, не п’яніючи, горілку і співали довгі степові пісні.

Біля мене сидів курінний Гоголь. Чомусь мені завжди було трохи ніяково в його присутності. Можливо, цьому сприяло його прізвище. Він не співав, лише уважно слухав, спершись на руку. Над столом лунало «Повій, вітре, на Вкраїну», Високий дискант заспівача підносився в незнані світи і злагоджений спів інших, розсипаний на підголоски, надавав цій пісні урочистого трагізму й невимовного суму.

Коли спів завершився й за столом знову піднявся гомін, Гоголь, ні до кого не звертаючись, почав розповідати. Але я достеменно знав, що ці слова призначені мені.

— Пам’ятаю, як у вісімнадцятому з п’ятьма вільними козаками перебирався через Хорол. Червоні вдарили по броду з гармат. Я їхав у середині колони. Березнева вода була холодна як смерть. Від вибухів коні почали дуріти. Раптом щось луснуло в моїх вухах. Стіна води піднялася переді мною. Декілька секунд навколо мене падав дощ з талої води та шматків криги. Коли я отямився, навколо нікого не було — щезли навіть коні. Я вибрався на берег і добрався до свого куреня. Згадувати про цей випадок я почав тільки тут. І знаєш, що мені здалося? А може це мене на шматки розніс гарматний постріл? А козаки продовжили війну, яка завершилася по—іншому. І всі ми вже колись загинули, тільки не знаємо про це, бо смерті немає, а є тільки інша історія. Тому ми ніколи не знайдемо спокою, поки не відшукаємо свій втрачений шлях.

Гоголь підвівся, кивнув мені на прощання й тяжкими кроками вийшов з кімнати. Більше я його не бачив…

…Я буду чекати ще довго. Надія живе в мені. Але вона слабшає з кожним незнайомим відвідувачем кав’ярні. Коли її залишиться зовсім мало, я піду до своєї кімнати і зберу речі. Візьму в Академії відпустку й відправлюся на польсько — совєтський кордон. Уночі перейду його і проберуся до чорного отвору посередині руїн монастирського подвір’я. І я знаю, що зустріну там.

Донецьк. Березень — вересень 1999 р.