Читати книгу - "В'язниця душ"

Плити потрапили туди, мабуть, на одному з данських або шведських кораблів і лежали в порту ніким не помічені. Професор Сабінський випадково їх зауважив, коли відвідав Данціг цього літа, і розпорядився надіслати йому їх до Львова.

— У Данцігу проходила всесвітня конфренція знавців скандинавської культури, — додала вона, випереджаючи питання поліцейського. — Професор був знаним дослідником у цій галузі.

Раптом на сходах почулися кроки, а потім і жіночий голос:

— Маріє!..

— Господи! — сполошилася служниця. — Пані повернулась...

З цими словами вона вибігла з кабінету.

— Що ти робила в кабінеті? — почув комісар здивоване запитання господині.

— Там на пані чекають, — відповіла Марія.

— Чекають на мене? — здивувалась хазяйка. — Жаль, я повернулась тільки на хвилинку, змінити капелюшок... Але чому в кабінеті професора?

— Бо пан з поліції.

— Он як...

У дверях з’явилася молода жінка в елегантному taylor suit[25], капелюшкові, що відкидав тінь на її гарне обличчя, і сумочкою-ридикюлем в руках.

— Комісар Адам Вістовим, — поспішив представитись гість.

— Ельвіра Сабінська, — відповіла господиня. — Ви, мабуть, чули, пане комісаре, як я сказала, що поспішаю...

— О, так, не смію вас затримувати, — незворушно сказав поліцейський.

— А ви... залишитесь тут?

— Якщо на те ласка пані.

— Але для чого? Що ви тут шукаєте?

— Нічого конкретного, — відповів комісар. — Просто роблю свою роботу. Роззираюся.

— Це якось пов’язано зі смертю мого чоловіка? — поцікавилася Еля.

— Бачте, пані Сабінська, ваш чоловік був людиною знаною та поважною, — Вістовим не зводив з неї очей, проте говорив м’яко і спокійно. — Тому завдання поліції — з’ясувати всі обставини його смерті, перш ніж залишиться тільки світла пам’ять про нього.

— Хіба в смерті Вітольда було щось незвичайне?

— Саме це я і з’ясовую, — комісар посміхнувся настільки приязно, наскільки міг.

— Що ж, зичу вам успіху, пане Вістовичу, — мовила Еля, — на все добре.

— Хай щастить, дорога пані Сабінська, — відповів поліцейський.

Коли вона вийшла, комісар підійшов до вікна, звідки добре проглядалася вулиця. За кілька хвилин він побачив там господиню дому. Еля роззирнулася і попрямувала донизу, в бік Митної площі. Не зволікаючи більше ані хвилини, комісар попрощався з Марією і також поспіхом вибіг на вулицю слідом за нею.

Еля не сіла у трамвай і не скористалася фіакром. Очевидно, йти їй було недалеко. І справді, за кількасот метрів, біля костелу кларисок на неї чекав високий молодий чоловік у довгому пальті, застебнутому на всі ґудзики. Незнайомець подав їй руку, і вони перейшли разом площу, а потім неквапно завернули в старі ворота бернардинського дворика.

Проминувши дворик, чоловік та жінка попрямували до ресторації «Hotelu Krakowskiego», і Бітовим був змушений пильнувати їх знадвору.

— Суча погода, — стиха промовив комісар, піднімаючи комір, щоб захиститись від холодного вітру.

З ресторації вони вийшли за півгодини. На ратуші пробило заледве другу пополудні, але небо затягло сірими грозовими хмарами, тож довкола стемніло, як увечері. Промерзлий до кісток Вістовим понад усе боявся зараз загубити Елю та її супутника, тому до болю в очах витріщався на дві темні постаті попереду себе.

Незнайомець провів пані Сабінську до фіакра і, сказавши кілька слів наостанок, допоміг сісти та зачинив за нею дверцята. Потім, простеживши за тим, як фіакр виїхав з площі, сам подався у бік вулиці Панської, а відтак, перетнувши її, пірнув у безлюдний провулок. Між кам’яних стін залишилися тільки вони двоє, і незнайомець міг навіть чути кроки комісара позаду себе. Вістовим зрозумів, що от-от себе викаже, тому надалі вирішив діяти відкрито. Поступово скоротивши відстань між незнайомцем, поліцейський попросив того зупинитися. Той озирнувся і зміряв комісара холодним колючим поглядом.

— Чого вам треба? — запитав він спокійним голосом.

— Маю до вас кілька питань, — сказав Вістовим. — Я з поліції.

— Забирайтесь до дідька, — коротко відповів чоловік і рушив далі.

Вістовича охопила злість.

— Ану стій, скурвисину! — вигукнув комісар і кинувся навздогін.

Однак далі сталося щось незбагненне. Незнайомець раптом опинився просто перед ним, хоч до цього встиг відійти на добрих півсотні кроків. І перш ніж Вістовим устиг бодай підняти руки для захисту, той могутнім ударом збив його з ніг. Слідом за цим незнайомець наступив комісарові на груди і з силою вдавив у землю.

— Я ж сказав, щоб ти йшов до дідька, — сказав він голосом, що нагадував зміїне шипіння.

Тільки тепер Вістовим розгледів його обличчя. Воно було сіро-блідим, як у мерця. Попри те, що комісар ледве дихав під натиском незнайомця, він зумів сягнути до кишені, де лежав пістолет, і рвучко вихопив зброю перед собою.

— Забери свою гівняну ногу, — простогнав Вістовим, цілячись тому просто в обличчя.

Незнайомець скривив якусь диявольську посмішку і відступив. Після цього, не чекаючи, доки Вістовим зведеться на ноги, повернувся і рушив у той самий бік, в який ішов кілька хвилин тому.

— Ані руш! — вигукнув поліцейський.

Проте це не подіяло. Тоді Вістовичу увірвався терпець, і він натиснув на гачок... Комісар точно знав, що влучив. З такої відстані навіть Самковський при своєму кепському зорові не промахнеться, однак незнайомець тільки сіпнувся, наче його штовхнули в спину, і зник за рогом будинку.

Ошелешений Вістовим добру хвилину стояв і не міг зрушити з місця. Мозок поліцейського відмовлявся сприймати той факт, що хтось просто не зауважив у своєму плечі кулю від браунінга, а пішов собі далі, наче там її справжнє місце.

У провулок забігло декілька чоловіків, і комісар поспіхом заховав зброю.

— Де тут стріляли? — запитав кремезний бородань, важко відсапуючись.

— Десь там, — відповів Вістовим, навмання махнувши рукою.

— Пан бачив когось?

— Нікого.

— Глянемо? — запитав бородань у решти.

— Краще покличте поліцію, — порадив комісар і поспіхом рушив у той бік, звідки нещодавно прийшов.

До свого кабінету Вістовим зайшов брудний і роздратований. Жбурнувши плаща на стілець, він сів за стіл і мовчки втупився у вікно. Самковський також був на своєму місці, проте заговорити з шефом не наважувався.

— Вірите в різноманітну чортівню? — врешті обізвався комісар. — Маю на увазі, у відьом, вовкулаків, пекельних пердунів?

Ад’юнкт здивовано закліпав очима.

— Та кажіть же!

— Не надто. А чому пан питає, шефе?

— Бо, схоже, нам доведеться мати з чимось таким справу. Якщо тільки я не