Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"

пані Сапсан, і тоді нам би не довелося навіть близько підходити до каральних контурів!

— І де ти пропонуєш її шукати? — ущипливо спитав Єнох. — Залазити на дахи й викрикувати її ім’я? Це тобі не Кернгольм, у цьому місті мільйони людей!

— Її голуби, — сказав Мілард.

— Що?

— Про те, що імбрин викрадають, пані Королик сповістили її незвичайні голуби. Якщо вони знали, куди забрали решту імбрин, тоді й про місце перебування пані Королик мають знати. Зрештою, вони належать їй.

— Ха! — шпигнув Єнох. — Єдине, що тут здається більш нормальним, ніж простакуваті дами середнього віку, — це зграї голубів. І ви хочете обшукати весь Лондон, щоб знайти одну зграю?

— Так, якось воно трохи нереально, — погодилася Емма. — Пробач, Міле, я не уявляю, як із цього може щось вийти.

— Тоді вам пощастило, що я нашу поїздку потягом використав для досліджень, а не для пустопорожньої балаканини. Хто-небудь, дайте мені «Казки»!

Бронвін пошукала у валізі книгу й передала йому. Мілард заходився енергійно гортати сторінки.

— Тут можна стільки відповідей знайти, — сказав він. — Якщо, звісно, знаєш, що шукати. — На одній сторінці він зупинився і тицьнув пальцем у верхній рядок. — Ага! — І розвернув книжку, щоб показати нам свою знахідку.

Казка називалася «Голуби святого Павла».

— А хай йому грець, — протягнула Бронвін. — Це можуть бути ті самі голуби, про яких ми говоримо?

— Якщо про них написано в «Казках», то це майже напевно дивні голуби, — сказав Мілард. — А скільки зграй дивних голубів може існувати на світі?

Оливка заплескала в долоні.

— Міларде, ти геній! — вигукнула вона.

— Дякую, так, я знаю.

— Стоп, щось я заплутався, — сказав я. — А чому вони святого Павла?

— Навіть я знаю, — докорила Оливка. — Це собор! — Підійшовши до кінця провулка, вона показала на велетенську баню, що височіла вдалині.

— Це найбільший і найвеличніший собор у Лондоні, — пояснив Мілард, — і якщо чуйка мене не підводить, то саме там і гніздяться голуби пані Королик.

— Сподіватимемося, що вони вдома, — сказала Емма. — І що в них для нас є добрі новини. У нас на них останнім часом дефіцит.

* * *

Поки ми пробиралися лабіринтом вузеньких вуличок до собору, на всіх напала похмура мовчанка. Тривалий час ніхто з нас не зронив ні слова, лише взуття стукотіло об бруківку і місто шуміло довкола: літаки, рівний гуркіт транспорту, сирени навкруги нас заливалися співом і зривалися на тонке виття.

Що далі від вокзалу ми відходили, то більше бачили слідів бомб, які дощем пролилися на Лондон. Фронтони будівель, побиті шрапнеллю. Розтрощені вікна. Вулиці, що блищали від інею з потовченого на порох скла. У небі виднілися пухкі сріблясті дирижаблики, з’єднані з землею за допомогою довгого павутиння дротів.

— Аеростатні заслони, — пояснила Емма, коли побачила, що я вигнув шию і дивлюся на одну з тих штук. — Німецькі бомбардувальники заплутуються в них уночі й падають.

Далі ми підійшли до місця руйнації, такого дивного, що я мусив зупинитися і з відвислою щелепою роздивлятися — не від якогось нездорового вуаєризму, а тому, що мозок відмовлявся сприймати те видиво без додаткової роботи. На всю широчінь вулиці розкинулася вирва від бомби, схожа на рот чудовиська, де замість зубів стирчали уламки тротуару. З одного краю вибухом відірвало передню стіну будівлі, проте всередині все залишилося більш-менш цілим. Це нагадувало ляльковий будиночок: усі кімнати було видно з вулиці — їдальню зі столом, накритим до обіду, сімейні фотографії на стінах у коридорі (знімки перекосилися, проте досі висіли), рулон туалетного паперу, розкрученого і підхопленого вітром, що майорів у повітрі, наче довгий білий прапор.

— Цей будинок забули добудувати? — спитала Оливка.

— Ні, дурненька, — відповів їй Єнох. — У нього влучила бомба.

Якусь мить здавалося, що Оливка от-от розплачеться, та потім її личко набуло рішучого вигляду, вона погрозила кулаком у небо і викрикнула:

— Мерзенний Гітлер! Зупини цю жахливу війну і забирайся туди, звідки взявся!

Бронвін погладила її по руці.

— Шшш, маленька. Він тебе не чує.

— Це несправедливо, — промовила Оливка. — Я втомилася від літаків, бомб і війни.

— Ми всі втомилися, — сказав їй Єнох. — Навіть я.

І тут я почув крик Горація. Рвучко розвернувся й побачив, що він показує пальцем на щось на дорозі. Я побіг, щоб роздивитися, і раптом так і застиг. Мозок кричав мені «Тікай!», але ноги не слухалися.

То була піраміда людських голів. Почорнілих і продавлених, з роззявленими ротами, зі щільно сплющеними від жару повіками. Голів, сплавлених і зібраних у купу в канаві, наче якась гідра з фільму жаху. Емма підійшла подивитися, зойкнула і відвернулася. Підійшла Бронвін і застогнала. Г’ю накрив блювотний рефлекс, він затулив очі долонями. Останнім підійшов Єнох. Та його ця сцена, здавалося, анітрохи не стурбувала. Він холоднокровно підштовхнув одну голову ногою і повідомив, що це просто воскові манекени вивалилися з вітрини розбомбленої крамниці з перуками. Нам усім стало трохи соромно, але страх від цього чомусь нікуди не подівся. Бо хай навіть голови не були справжніми, та за ними стояло щось справжнє, поховане під горами сміття довкола нас.

— Ходімо вже, — запропонувала Емма. — Це кладовище якесь.

Ми пішли далі. Я старався не відривати погляду від землі, але відмежуватися від усіх кошмарів, що траплялися нам дорогою, не випадало. Знищена руїна, що вивергала стовп диму. Одинокий пожежник, якого змогли відправити на гасіння полум’я, згорбився від своєї поразки, змучений і весь у пухирях. Зі шланга вже не текла вода. Та він і далі стояв, неначе тепер його робота полягала в тому, щоб бути свідком.

Дитина у візочку, заплакана, сама на вулиці.

Бронвін від жалю аж крок уповільнила.

— А ми не можемо їм якось допомогти?

— Це нічого не змінить, — сказав Мілард. — Ці люди належать минулому, а минуле змінити не можна.

Бронвін засмучено кивнула. Вона розуміла, що так і є, але їй потрібно було це почути. Наша присутність у тому Лондоні була примарною, нас там майже не було.

Здійнялася хмара попелу й затулила пожежника й дитину. Ми йшли далі, задихаючись від куряви руїн, яку ніс вітер. Стертий на порох бетон лягав білим шаром на наш одяг, і наші обличчя ставали білими, як кістка.

* * *

Ми постаралися якнайшвидше проминути зруйновані квартали, і, на диво, вулиці навколо знову ожили. Зовсім неподалік від пекла люди ходили у своїх справах по тротуарах, жили в будинках, де ще була електрика, вікна і стіни. Ми завернули за ріг, і перед нами з’явилася баня собору, горда й, сановита попри смуги чорного від