Читати книгу - "Пророчиця"

Приїхали, Нікітин. Тепер хіба за вами справа.

— За мною?

— Ну як, ми ж домовилися — Демон атакує саме вас, тож ви повинні скласти мені список своїх ворогів. Усе інше — справа техніки.

Нікітин зітхнув.

— Списочок завеликим вийде…

Коли вся компанія забралася нарешті з квартири, годинник показував по четвертій ранку, і за вікном поволі-поволі, тихою сапою, але вже починав жевріти світанок. Зачинивши по банкірові та Крутеві з Вертем двері, Горілий раптом відчув, як же він насправді втомився. Скинувши взуття, завалився на диван, як був, у одязі, дав собі установку довго не спати, і сам же її порушив: розліпив повіки аж за білого дня, за півгодини до полудня, нарешті остаточно виспався й почувався на диво бадьорим.

Хоча б через тимчасове завершення його місії. Бо подальший розвиток подій залежить лише від Павла Нікітина. За винятком деяких розбіжностей, загалом вибудуваною вчора версією Сергій був задоволений. Виходить, банкір, починаючи всю цю непевну каламуть із пошуком справжнього убивці Коваленка, сам того не усвідомлюючи, визнав — це таки його справа. І захищати він мусить нині таки себе. Від кого — хай сам голову сушить. Складе список імовірних ворогів, почнеться марудна сидяча робота: вивчаючи по черзі тих, кого запідозрить Нікітин, відкидати варіанти, поки з усіх можливих залишиться тільки один.

Один із цього списку — Демон, безсумнівно. Бо вчора він улаштував бенефіс, повною мірою продемонструвавши свої можливості. Не сказати, що безмежні, проте все одно — чималі. Проти банкіра, нехай і конотопського масштабу, може почати гру тільки рівноцінна за своєю значимістю й можливостями людина.

До речі про Демона…

Спритно заклавшись учора на свій не отриманий іще гонорар, Горілий, хай там як, мусив перевірити все до кінця. Тому, підсунувши до себе папірець, на якому вчора зафіксував озвучений Галиною телефонний номер, без вагань, мов стрибаючи з вишки в холодну воду, набрав потрібний порядок цифр. І переконався — закладом не ризикував. Позбавлений життя жіночий голос повідомив передбачуване: «Цей номер не є дійсний». Для очистки совісті повторивши набір іще кілька разів, Сергій лишив усіляку надію вийти на Демона ось так просто.

Наступною в черзі була Олеся. На неї Горілий не закладався і, чекаючи аналогічного результату, навіть машинально перервав зв’язок, коли в трубці пішов рівний виклик. Рука, якою тримав телефон, враз затерпла, Сергій впустив трубку на диван, стиснув-розтиснув кулак кілька разів — довго ми писати вчились, наші пальчики втомились! — а тоді, боячись, що повторна спроба зірветься і телефон уже не відповість, знову взяв мобільник, набрав номер.

Виклик пішов.

Гудок. Другий. Третій. Четвертий…

— Слухаю вас.

Жіночий голос. Той самий: рівний, безбарвний, холодний, ніби з глухого вогкого підземелля. Хоча лише відповідає на дзвінок, нічого більше.

— Алло… — Сергієві раптом перехопило подих і від удачі — відгукнулася, прямий слід до Демона! — і від згадки про щонайменше дві напророчені цією жінкою смерті, нехай навіть на одну з них того, кому пророчили, наперед прирекла інша людина.

З плоті та крові, як сказав Нікітин. Демон з плоті та крові.

— Хто це?

— А… Гм… Олеся, правильно?

— Олеся. Ви хто?

— А ви не здогадуєтеся?

— Я зараз припиню розмову. Мені ваш тон не подобається. Хто ви?

— Не впізнаєте, значить…

— Чоловіче, я впізнаю тільки того, кого бачу. Вас я по телефону не бачу. А голос ваш ні про що мені не говорить і нікого не нагадує. До побачення.

— Стоп-стоп, чекайте! — Горілий, не чекаючи від себе такого, заторохтів. — Чекайте! Якщо ви мене побачите, ви впізнаєте. Ми вже бачилися одного разу. Дзвонила жінка на ім’я Ліда, може, тиждень тому. Ну?

— Ліда, — тон не змінився. — Так. У неї повинно статися горе.

— Вже сталося. Ми можемо не по телефону?

— Так, я згадала вас. Можемо. Коли і де?

— Хіба ви там, на Кубі, вже не живете? — Горілий не стримався — таки бовкнув.

— Немає значення. Ми зустрінемося в місті. Там, де денне світло.

— Зараз саме день.

— Тим краще. Назвіть час і місце, тільки до обіду, поки сонце в зеніті.

Вони зустрілися за годину, не в самому центрі — трошки пройти: в останній момент Сергій раптом вирішив не перетинатися з дивною жінкою, від якої багато чого можна чекати, занадто близько до свого нового тимчасового місця проживання. Зібрався повідомити Крутя й Вертя про несподівану зустріч, проте здав назад. Ще чого, про кожен свій крок доповідати. Зрештою, це лише баба, не сам Демон, він тепер дуже обережний, далеко заходити не збирається.

Справді, на вулиці до Сергія підійшла звичайна жінка. Тепер, роздивившись Олесю за денного світла, Горілий відзначив — вона старша, ніж видавалася тоді, під час першої зустрічі при свічках. Простоволоса, замість довгих кіс — коротка стрижка, яка ледь-ледь прикриває вуха. Одягнена дуже просто, навіть скромно. Хоча, з іншого боку, Сергій практично не мав досвіду спілкування з відьмами, а телевізор, особливо останнім часом, якщо не брати до уваги вчорашнього дня, коли показали земляка з когорти політичних лідерів, практично не дивився.

Тому ніде не міг побачити, який вигляд має чи повинна мати людина, котра спілкується з потойбічними силами та пророкує долю. Навпаки, чи то відпочивши, чи то просто набравшись за вчорашню ніч куражу, Горілому при вигляді Олесі захотілося вигукнути щось типу: «Зозуле-зозуле, скільки мені жити?» Замість того рявкнув, бадьоро та голосно:

— Привіт!

— Добридень, — тону свого Олеся так і не змінила, навіть, здається, говорила ще тихіше. — Для чого волати? Ми мало знайомі, це неприємно. Здається… Сергій?

— Хоч цього не забули.

— Ми не знайомі, — повторила Олеся. — Але в мене таке враження, що я знаю вас багато років.

— Просто зараз воно прийшло? Враження?

— Просто зараз, — легко погодилася Олеся. — Тоді ви з вашим другом стояли поруч, ваші карми заважали одна одній…

— Карми? А чакри наші нікому не заважали?

— Ви дарма зуби шкірите, Сергію. З вашим другом нещастя трапилося, тому не слід спокушати долю.

— Ну, якщо вже доля така, яка є, то спокушай, не спокушай — не зміниться нічого, — штучна грайливість випарувалася з тону Горілого. — Мій друг таки загинув. Ви тоді не сказали, над ким із нас смерть, загинув він.

— Невже замість нього хотіли ви? — Олесині брови ледь смикнулися, та вона миттю притлумила в собі найменший прояв емоції. — Ви ще встигнете. Я встигну. Всі помирають, Сергію. Тільки не слід кричати про це тут, посеред вулиці. Ви хочете поговорити? Пригостіть мене кавою або чаєм. Краще чаєм, застудилась я щось…

Тепер, коли Горілий придивився уважніше, помітив — вигляд у неї таки