Читати книгу - "Сонячний Птах"

натрапили на щось збіса небезпечніше, аніж прайд левів. Я швидко знову подивився на мертвого буйвола й уперше помітив тонку очеретину завдовжки два дюйми, яка стриміла зі зморшкуватої шкіри на його шиї. Плоть навколо неї розпухла, була тугою й твердою.

– Ло! – перелякано прохрипів я. – Забираймося звідси якомога швидше – цього буйвола вполювали бушмени.

Голова в Лорена смикнулася, й він витріщився на мене. Я побачив, як краєчки його ніздрів побіліли, набувши кольору китайської порцеляни.

– Звідки ти знаєш? – хрипко запитав він.

– Сліди біля твоїх ніг. – Він подивився вниз. – Стріла в шиї буйвола.

Він не став сперечатися.

– Ти в цьому тямиш більше, Бен. Що нам робити?

Тепер і з нього полилося не менше поту, ніж із мене.

Я сказав йому:

– Відступаймо назад повільно, повільно! Не обертайся спиною й не роби несподіваних рухів. Вони стежать за нами. Мабуть, вони дуже близько.

Ми стали відступати, стискаючи зброю долонями, промоклими від поту, кидаючи напружені погляди то праворуч, то ліворуч.

– Озвися до них, Бене, Бога ради озвися! – прошепотів Лорен.

Я мав нагоду переконатися, що загроза загинути від стріли з отруєним наконечником могла й такого чоловіка, як Лорен, перетворити на боягуза.

– Не хочу ризикувати. Що завгодно може примусити їх пустити стрілу з лука.

– Вони можуть бути позаду нас.

Голос йому тремтів, і я відчув, як шкіра в мене між лопатками засвербіла, коли мені вчувся посвист стріли. Проте з кожним кроком назад мій страх зменшувався, а за п’ятдесят ярдів від убитого буйвола я ризикнув озватися до них.

– Мир вам! – гукнув я. – Ми не хочемо завдати вам шкоди.

Відповідь надійшла негайно, схожий на пташиний, позбавлений тіла голос, здавалося, пролунав просто з розпеченого повітря.

– Скажи великій біловолосій голові, щоб він поклав зброю, бо ми не знаємо його.

– Ксаї! – вигукнув я з полегкістю й захватом. – Брате мій!

Його очі світлі, як жовтий місяць,

Його копита викрешують вогонь із залізних пагорбів.

Ми заспівали буйволину пісню разом, чоловіки поприсідали навколо стрибучих омахів вогню, вибиваючи долонями складний ритм. Жінки танцювали в зовнішньому колі, яке утворили навколо нас, вигинаючи тіла й човгаючи ногами, наслідуючи буйвола та елегантного мисливця. Світло від вогнища вигравало на їхній золотаво-жовтій шкірі, їхні маленькі дитячі тіла з дивовижно випнутими сідницями й опуклими маленькими жовтими персами підстрибували в ритмі танцю.

Пташка-стріла вилетіла з моєї руки,

Швидка, як бджола або шуліка, що падає з неба.

Віти дерев навколо нас були обвішані важкими гірляндами свіжого м’яса, що там сушилося, а за вогнищем шакали й гієни завивали з розпуки, звертаючись до синього неба й нюхаючи спокусливі пахощі недосяжної для них їжі.

Його кров яскрава, як квітка,

І солодкий, як дикий мед, смак його тіла.

Танець нарешті закінчився, й жінки захихотіли й по-пташиному заспівали, підходячи ближче до вогню, щоб заштовхати більше м’яса у свої маленькі круглі животи. Бушмени та їхні жінки жахаються великого розміру, й Лорен здавався їм великим золотим велетом. Вони обговорювали його якості у відвертій та інтимній манері, починаючи з золотавої голови й переходячи щораз нижче й нижче, аж поки я не витримав і голосно засміявся.

– Що там кумедного? – запитав Лорен, і я йому пояснив. – Господи, вони не могли такого сказати!

Лорен, шокований, дивився на жінок із жахом, а вони затулили роти долонями й голосно захихотіли.

Я сидів між Ксаї та Лореном, один із них курив, а другий жував сигару марки «Ромео і Джульєта», і я перекладав їхню розмову. Вони говорили про тварин і птахів, бо обидва мали спільну пристрасть – полювання.

– Мій дід розповідав мені, що за часів його молодості буйволів у цих краях, нижче від великої річки, було не менше, ніж сарани, їхні тіла забарвлювали землю в чорний колір, але потім прийшла червона хвороба.

– Чума рогатої худоби, – пояснив я Лоренові.

– І їх помирало так багато, що вони падали один на одного на купи. Стерв’ятники не могли літати, бо їхні туго набиті шлунки тягли їх донизу, і кістки буйволів лежали на сонці, схожі на поля білих маргариток, які розквітають навесні на землі Намакваленду.

Вони розмовляли й після того, як жінки та діти згорнулися клубочками й поснули, як жовті цуценята на запилюженій землі. Вони розмовляли про благородних тварин і великі полювання й стали такими великими друзями біля вогнища, що нарешті Ксаї сором’язливо мені сказав:

– Я хотів би вирушити на полювання з цим чоловіком. Я показав би йому слона, такого, яких знав мій дід: у нього бивні завтовшки з моє тіло й довгі, як ратище метального списа.

«І Лорен умить забув про намір дослідити руїни та караванні шляхи», – подумав я, коли побачив, як освітилося його обличчя на цю пропозицію.

– Але, – додав я, – він каже, що ми повинні залишити лендровер тут. Вони почули, що ми їдемо, за півгодини до того, як ми прибули сьогодні, й він каже, що той слон дуже старий і дуже розумний та хитрий. А це означає, що нам треба тепер обов’язково поспати. Завтра нас чекає до біса напружений день.

На той час, коли зійшло сонце, ми були в дорозі вже три години, роса намочила наші штани до колін, але ми навіть не відчули нічної прохолоди – так швидко ми йшли, бо докладали неймовірних зусиль, пересуваючись нечувано швидкою ходою, щоб не відстати від двох крихітних коричневих постатей, які маячили попереду нас. Ксаї й Ґал бігли тим розхитаним клусом, яким можна протягом цілого дня поглинати милю за милею, анітрохи не стомлюючись, їхні маленькі брунатні постаті танцювали перед нами, ледь видимі крізь дедалі густіші колючі чагарники та кущі.

– Як тобі ведеться, Бене?

Я щось буркнув у відповідь і переклав дробовик на інше плече.

– А ходити вони вміють, малі виродки.

– Брате, ти тільки починаєш свій перехід, – остеріг я його.

Бушмени привели нас у нерівну непривітну місцевість, де із землі стриміли гострі гребені чорного залізняку, а чагарник був сірий, шпичакуватий і переплутаний, де глибокі розколини змережали рівну поверхню плоскогір’я, а спека була нещадна й люта, вона висмоктувала вологу з наших тіл і висушувала її, утворюючи смуги солі на наших сорочках. Саме таку місцевість мудрий старий слон-самець, усе життя переслідуваний людьми, міг обрати собі за притулок.

Ми відпочили з півгодини ополудні, шукаючи захисту під великою брилою (до її чорної поверхні було годі доторкнутися, бо вона обпалювала руки) й випивши кілька ковтків теплуватої води, потім пішли далі й майже відразу натрапили на слід.

– Ось де