Читати книгу - "Аеропорт"

соляних пенсіонерів, що метеляли російськими триколорами. — Это не какие-то пришельцы с запада. Это наши ребята с Донбасса. Я… я… я всегда выступала против новой власти, и вот она закончилась, правда?[104]

Питання адресувалося тому, хто стояв біля неї на сходинках адміністрації, — високому худорлявому чоловіку в кашкеті часів «Білої армії», у високих, начищених до блиску чоботах, у синьому новенькому галіфе й у такому ж новому з голочки френчі вигорілого кольору й фасону. Він був підперезаний шкіряними ременями, як білогвардійський контррозвідник із фільму «Невловимі месники». У правій руці в білій шкіряній рукавичці він тримав стек, яким методично постукував по блискучому чоботу, наче наспівуючи «Поручик Голіцин». Через чорну маску на обличчі важко було зрозуміти, чи є на ньому пенсне. Як неможливо було побачити, наскільки реінкарнований герой іще тієї, справжньої Громадянської війни схожий на поручника зі скаженими білястими очима з білогвардійського гестапо, якому його шеф, полковник Щукін із найпопулярнішого радянського серіалу, якось зауважив: «Я сумніваюся, поручик, чи була у вас мати!».

Цей дивний чоловік був не хто інший, як колишній спецслужбіст, донедавна режисер-любитель і такий же продюсер масових історичних воєнізованих реконструкцій, «російський публіцист і письменник» (якщо вірити Вікіпедії) Аполон Бальзамінович Диркін, що діяв нині під містким і лунким позивним Розстріл.

Диркіна свого часу випхали з «установи» за зрушення по фазі «на грунті націоналізму й великодержавного шовінізму». Але, як відомо, колишніх кадебешників не буває, і талановитий псих дочекався-таки свого другого шансу, який і відкрив дорогу до його зоряного часу. Країні, звідки він приїхав, батьківщині-матері талановитих психів, знову знадобився його талант, і Диркін її не підвів.

Поки влада в Києві думала, як відреагувати на нове вторгнення північно-східного сусіда тепер уже в материкову Україну, Диркін розвинув у Солегорську бурхливу діяльність. Він роздав стрілецьку зброю під запис у блокнот «найкращим людям міста» — безробітним, бомжам, наркоманам, колишнім зекам, персонажам, у яких життєве кредо й професійне резюме відображалися в їхніх татуюваннях. Таким чином він збільшив чисельність своєї маленької народно-визвольної армії до двох повних рот.

На той час у місто на підсилення «повстанців» прибули два БМП і чотири БТРи, «віджаті беззбройним народом в українських силовиків».

Місцевих похмільних гвардійців він розставив по всьому місту й наказав на кожному перехресті зводити барикади. Свій штаб він розмістив у будівлі СБУ. Він страшенно радів наявності глухого підвалу з мережею дрібненьких кімнат-камер, які закривалися зовні на ключ. Але найбільше він уподобав крихітну кімнатку-шафу, без вікон, без дверей, убудовану якимось чином у стіну сходового прольоту між першим поверхом і підвалом. Там стояв один-єдиний стілець і лишався крихітний простір, щоби поряд могла стояти людина і, наприклад, махати руками. Диркін не міг знати, для чого цю кімнату використовували попередні господарі,та це й не мало значення. Головне — він знав, для чого використовуватиме її він.

* * *

13 квітня 2014 року. Солегорськ

— Ого, знайома картинка, — майже одночасно промовили журналісти Тимур Орловський та Олексій Молчанов, коли їхнє таксі в’їхало в місто Солегорськ і зупинилося біля першого блокпосту, прямо посередині мосту.

Барикада повністю складалася з автомобільних покришок. Її охороняли троє людей невизначеного віку в цивільних лахах всепроникної фірми «Адідас». Двоє з них були озброєні залізним пруттям, третій — бейсбольною битою. Поряд, біля покришкової стінки, стояли три автомати АКМ. Видно було, що люди в масках почувалися з підручними засобами впевненіше, ніж із автоматами, особливо гравець у бейсбол. «Напевно, одна з найпопулярніших ігор у тутешніх місцях», — зауважив подумки Олексій, не розуміючи, чому покришки досі не спалахнули від перегару чергових по блокпосту.

Перевіривши багажник, салон і документи, «адідаси» в масках пропустили машину.

— Україна — країна старих покришок, утім, як і Росія, — промовив Олексій уголос, поки їхня «Антилопа Гну — 2» тряслася на першій швидкості між бездонних воронок, залишених у міському асфальті не війною, яка ще не почалася, а безтурботно-багатостраждальним мирним життям, яке, скидалось на те, вже закінчувалося.

— У них навіть є національний герой на ім’я Кожедуб Покришкін, — вставив Тимур.

— Ага, а Карл Маркс і Фрідріх Енгельс — не чоловік і дружина…

— …а чотири різних комуністи, — підхопив Тимур.

Вони давно знали одне одного й могли між собою старі жарти просто називати по номерах.

І, далі петляючи між вибоїнами, друзі насолоджувалися міським ландшафтом. Місто складалося переважно з понурих, пошарпаних п’ятиповерхівок, які давно не знали ремонту. І якщо у відомій повісті Андрія Платонова фігурувала республіка, яка була «однією з найнещасніших республік» Радянського Союзу, то для Солегорська цілком підійшло б визначення одного з найнещасніших міст на колишній одній шостій частині світової суші. Народу на вулицях не було зовсім, до того ж день був сірим і прохолодним.

Нарешті, після п’яти чи шести блокпостів вони дісталися центральної площі Солегорська. Будь-яку центральну площу практично в кожному російському чи українському місті можна було впізнати за гігантським пам’ятником вічно живому гранітному або залізному вождю, професійному сифілітику-графоману.

— Зупинимося тут хвилин на десять, — сказав Олексій водію, і друзі вийшли на площу, де, на відміну від решти містечка, життя било ключем.

Від моменту спільного виступу колишнього мера й нового військового губернатора міста Диркіна народу помітно прибуло. З’явилося чимало молодих і середнього віку людей, які тримали російські прапори й портрети Путіна з голим торсом, біцепсами Шварценегера і в незмінних чорних окулярах. Один із таких навіть повісили на широку ленінську грудь.

Люди з прапорами й портретами безперервно підігрівали натовп, скандуючи «Донбасс — Россия!» і «Фашизм не пройдет!».

«І не проїде», — зауважив подумки Олексій.

На узбіччі було припарковано з десяток туристичних автобусів.

— Я й не знав, що Солегорськ до всього ще й туристичний центр, — хмикнув Тимур, вмикаючи відеокамеру.

— Щось мені підказує, що Солегорську судилася доля нового центру екстремального туризму, — зауважив Олексій, і на цій позитивній ноті друзі розійшлися ловити обличчя, гримаси, жести, вигуки, пісні та кричалки.

Під час зйомки Олексій раптом почув чийсь гучний, командний, розлютований голос:

— А допуск у тебя есть? А что ты за телевидение? А врете вы все![105]

Олексій озирнувся на крик і побачив, як Тимура обступили міцні мужики пенсійного віку, підштовхуючи його з усіх боків і вже намагаючись вирвати з рук камеру. Погляд Олексія впав на жінку, з виду його ровесницю, у перуці такої ж знебарвленої блондинки, як і мер, натягнутій на голову прямо до криваво-червоних губ. Вона стояла поряд із натовпом і тримала в руках символ російської бойової слави — клубок чорно-ядучо-оранжевих георгіївських стрічок, що ворушилися як змії, й