Читати книгу - "Мертві квіти"

Ратушняка зреагували вiдповiдним чином. Цей слизький пенсiонер таки був з головою зав'язаний у справах, принаймнi, дiйсно грав з Мироненком, коли той у прямому розумiннi справді перебував мiж життям i смертю!

— Пiшов геть звiдси, — ледве змiг вимовити Ратушняк, настiльки тремтiв i переривався голос. — I дверi за собою закрий. I бiльше не заходь, коли тут є я!

— Гаразд, — згодився Стас, вiдчуваючи, як у розмовi з прикрим старим втрачається терпець. — Як скажете. Але менi потрiбна iнформацiя про дядька. I якщо ви не хочете по-доброму, то буде по-поганому. Але буде. У мене є пiдозра, що дядько Тарас не помер, — Стас наблизився обличчям до Ратушняка, — своєю смертю. Правильнiше буде сказати — не помер вiд хвороби. У нього зберiгалася одна дуже важлива рiч, якої тепер немає. I, схоже, саме за неї вiн заплатив життям. I ви, бальзамуючи, не могли не бачити, що померти йому допомогли. Можливо, навiть, що ви самi ховали слiди цього. Чому ви застрягли у будинку майже на цiлий день? Що робили там?

— Хто сказав тобi таку дурницю?

— Усi кажуть, — тепер Стас налiг чимдуж. — Може ви не замислювалися над таким, але пiвмiста чекало, поки ви зробите свою справу, щоб попрощатися з померлим. Бабцi з вулицi усе бачать! I якщо вони здатнi повiрити, що бальзамування великого тiла займає багато часу, то не чекайте цього вiд мене! То що ви там робили стiльки часу? Що винесли у пакетi з будинку? Тiльки не кажiть, що пляшку за роботу. Не повiрю. У мене вже є докази, а буде ще бiльше. I тодi я звернуся до вiдповiдних органiв. А коли зроблять ексгумацiю i дiйдуть до справжньої причини смертi, яку ви — повторю ще раз — повиннi були бачити, з вас спитають, чому ви знали i мовчали, допомагаючи злочинцям. Я здохну, але доб'юся ексгумацiї. Тож у вас ще є шанс.

От тепер Ратушняк розгубився! По-справжньому. Вiн почав смикатися по кабiнету, заглядати у рiзнi мiсця, не знаючи, куди подiти руки. Все. Зараз! Варто лише дотиснути.

— Iване Павловичу, заспокойтеся! — попросив Стас. — Давайте поговоримо. Спокiйно. Я не маю найменшого бажання викрити вас. Менi загрожують неприємностi i я маю якось рятуватися. Скажiть менi що знаєте. Прошу!

Ратушняк увесь червонiв i важко дихав. Рука його потяглася до шиї, розтягуючи вузол краватки, а потiм…

— Ти-и-и, шмаркачу!!! — заволав старий. — Йди до дiдька разом зi своїм пархатим родичем! Хай вас нагла кров заляє! Заберися з очей, гiмнюху, щоб я тебе не бачив!

А за кiлька секунд Стас уже бiг порожнiм коридором полiклiнiки в надiї знайти когось iз колег, більш компетентних у лікуванні серцевих нападів.

XXXXI

Наступного дня Стас знайшов можливiсть вирватися ранiше, i «дев'яносто дев'ята» взяла курс на Коломию. Радше ця поїздка буде марною. Проте, за свiдченням директора музичної школи, саме у тому мiстi Мироненко загубив футляр вiд баяна, перебуваючи там за мiсяць до продажу iнструмента.

Дорога минула швидко i, не надто сподiваючись на успiх, Стас уже заходив до терапевтичного корпусу Коломийської районної лiкарнi. З погляду здорового глузду це виглядало на спробу тицьнути пальцем у небо, i все-таки… Коли нiчого не складається, людинi властиво хапатися за соломинку.

Як i годиться, вiн вiдрекомендувався колегою, хiрургом iз сусiднього району i, не вдаючись до подробиць, показав завiдувачцi неврологiчним вiддiленням фотокартку дядька Тараса. Покiйний родич мав неординарну зовнiшнiсть, i якщо б раптом дiйсно…

— О… чого ж не пам'ятаю… — завiдувачка, яку звали Iрина Iванiвна, скинула бровами. — Зустрiчався зi мною кiлька разiв, занудний добродiй, скажу я вам. А чого ви питаєте?

Усе завмерло усерединi. Тiльки б не злякати удачу!

— Iрино Iванiвно, цей занудний добродiй — мiй покiйний дядько, який залишив менi у спадок купу проблем. Тепер я змушений їх розгрiбати. Скажiть, навiщо вiн приїжджав? Провiдати хворого?

Серце завмерло, коли завiдувачка вiдповiла:

— Я б сказала — не лише провiдувати. Вiн тут менi усi кишки вимотав через одного пацiєнта. Не знала вже куди подiтися вiд вашого дядечка.

— А чого вiн хотiв? Хто був цей хворий? Будь ласка…

Вона пильно подивилася i вiдповiла:

— Цей хворий — ще вiдносно молодий чоловiк з важкими наслiдками спінальної травми. Паралiч нiг, тазовi розлади… Словом, повний букет. А родич ваш прагнув його вилiкувати, нiяк не мiг зрозумiти, наскiльки це серйозно.

— А хто вiн дядьковi Тарасовi?

— Звiдки ж я знаю, — знизала плечима лiкарка. — Здається, також родич якийсь або… Нi, справдi не пам'ятаю. Але мозгiв менi виїв ваш дядечко…

— Пробачте його. — Стас зiбрався з думками. — А де вiн зараз? Пацiєнт ваш. Як його прiзвище? Не пам'ятаєте?

— Чого ж, пам'ятаю. Випадок свiжий. Каширов його прiзвище. Iгор… Петрович, здається. Приїжджi вони. Нещодавно тут оселилися.

— I що, дядько мiй не раз до нього приїжджав?

— Не раз, але… — Iрина Iванiвна думала, як краще висловитися. — Склалося враження, що приїжджав дядько ваш насамперед до мене. З пацiєнтом практично не спiлкувався, а з матiр'ю його тим бiльше. Якось вони взагалi наче чужi були.

Що це могло означати? Стас крутив кермо, шукаючи потрiбну вулицю, i не мiг повiрити, що, можливо, зараз вiдкриється таємниця. Щось таке, що допоможе йому розмотати клубок i вийти iз ситуацiї. Позашлюбний син? Помилка молодостi? Дiзнався про бiду i не змiг залишатися осторонь. Усе можливо. Але чому тодi спадкоємцем зробив його, Стаса, якого взагалi з великою натяжкою можна називати родичем?

Зараз. Розгадка поруч. Тiльки б не злякати удачу.

Пошарпанi дверi на першому поверсi «хрущовки». Iнвалiди-спінальники, як правило, влаштовуються на перших поверхах, ближче до двору. Палець натис кнопку дзвiнка.

— Хто? — уже сам голос вiддавав неабиякою пiдозрiлiстю.

— Обласний фонд протезування iнвалiдiв, лiкар-експерт, — вiдрекомендувався Стас.

— А… ми не кликали, — вiдповiв жiночий голос.

— Розумiю, на вас переведенi кошти, i я приїхав переконатися, чи дiйсно тут проживає такий iнвалiд першої групи Каширов Iгор Петрович.

— Проживає, — вiдповiли з квартири.

— То дозвольте, я його огляну, — запропонував Стас.

— Одну секунду…

Такi дверi добре проводять звук, i кроки до кiмнати почулися чiтко. Озирнувшись на дверi сусiднiх квартир, Стас приклав вухо до обдертої фанери.

— Алло-о… Вiтю! Тут з якогось фонду приїхали. Каже, що протезування. Впустити? Так, один. Каже, якiсь грошi видiлили. Не знаю! Добре… Зрозумiла.

Он як. Недовiрливi — мало сказати. Кроки наблизилися до дверей, його впустили. Погляд жiнки у довгому пожмаканому халатi не випромiнював приязнь, скорiше пiдозрiлiсть.

— Мене звати Станiслав Iванович, прiзвище Ковач. Я — лiкар. Ви дозволите познайомитися з пацiєнтом особисто? — якомога привiтнiше почав Стас.

— Ну, заходьте. А документи у вас є? Посвiдчення якесь