Читати книгу - "Сходження Ганнібала"

class="p1">Мюеллер підійшов допомогти Гассману з мопедом. Поглянув на жінку.

— Хочеш випити?

— Не тут, — відповіла вона, закидаючи ногу через сідло.

— Твій мотик деренчить, мов бздить, — гукнув їй услід Мюеллер.

— Вона програє тобі змагання у вишуканості манер, — похвалив Гассман.

Настройщик був схожим на скелет, із темними прогалинами між зубів і застиглою посмішкою на весь рот, як у Лоренса Велка.[139] Закінчивши настройку чорного «Бьозендорфера», він перевдягся в чорний фрак із білою краваткою і вийшов грати легку музику, поки до Ґрутаса на коктейль-вечірку збиралися звані гості. Музика деренчливо відлунювала від кахляної підлоги й великих площин вікон. Скляні полиці сталевої книжкової шафи поряд з інструментом резонували в тональності сі-бемоль. Поки ладнав рояль, настройщик задовольнявся кухонним стільцем, але грати, сидячи на ньому, не бажав.

— На чім мені сісти? Де фортепіанна лава? — спитав він служницю, а вона перепитала те саме в Мюеллера. Мюеллер знайшов йому стілець підходящої висоти, але з бильцями.

— Мені доведеться грати з розчепіреними ліктями, — пожалівся настройщик.

— Замовкни нахер і грай тільки американське, — наказав Мюеллер. — Бос хоче американську коктейль-паті, і щоби всі тут підспівували.

Біля буфету товпилися десь із тридцять гостей — чудернацькі уламки війни.

Там був Іванов із радянського посольства, занадто елегантно вдягнений, як для слуги народу. Він розмовляв з американським першим сержантом, котрий вів бухгалтерію військово-торговельної контори. Сержант був у цивільному мішкуватому картатому костюмі того кольору, що найкраще підкреслював павутиння судинної ангіоми в нього на носі. Єпископ із Версаля явився зі своїм служкою, котрий робив йому манікюр.

У безжальному світлі неонових трубок чорне облачения єпископа відсвічує зеленуватим забарвленням яловичини — зауважив Ґрутас, цілуючи його перстень. Вони трохи погомоніли про спільних знайомих в Аргентині. У холі відгонило міцним духом Віші.

Піаніст подарував публіці свій усміх скелета і взявся до пісень Кола Портера.[140] Англійська стояла на четвертому місці в списку його робочих мов, тож слова він здебільшого вигадував на ходу: «Що вдень, що вночі, ти моє сонце. Під місяяяцем тільки ти, ти єдина».[141]

У підвалі було майже темно. Єдина лампочка горіла біля сходів. Зверху ледь долітали звуки музики.

Під однією стіною підвалу височіли винні полиці. Біля них стояло кілька ящиків, деякі відкриті, навкруг розсипана тирса. Нова мийка з іржостійкої сталі лежала на підлозі, а поряд музичний автомат «Rock-ОІа Luxury Light-Up»[142] з найновішими грамофонними платівками і ковбасками монет для його годівлі. Поряд із винним стелажем стояв ящик із написами «POUR LA CAVE» та «STORE IN A COOL PLACE». З ящика почулося тихе поскрипування.

Піаніст додав фортисимо, щоб заглушити перебріхані слова пісні: «Чи то я, чи ти, підемо геть, неважливо, мила, що я десь, я про тебе думаю що вдень, що вночііііі».

Ґрутас ходив між гостей, потискаючи руки. Непомітним збоку кивком голови він покликав Іванова за собою до бібліотеки. Приміщення вражало модерновістю, там стояв стіл на скошених ніжках, полиці зі сталі й скла і скульптура Ентоні Квіна[143] за мотивами Пікассо під назвою «Логіка за спиною в жінки». Іванов розглядав роботу з зацікавленням.

— Вам подобається скульптура?

— Мій батько був куратором у Санкт-Петербурзі, коли той називався Санкт-Петербургом.

— Можете торкнутися її, якщо хочете.

— Дякую. Як там справи з обладнанням для Москви?

— Шістдесят холодильників їдуть у поїзді на Гельсінкі в даний момент. Фірма «Кельвінатор». А чим можете порадувати мене ви?

Ґрутас не міг утриматися, щоб не клацнути при цім пальцями. Через це клацання Іванов примусив Ґрутаса зачекати, доки він уважно не роздивиться кам’яну сідничку.

— У посольстві нема досьє на хлопця, — нарешті почав він. — Він отримав візу до Литви, бо запропонував «Юманіте»[144] написати для них статтю. Очікувалося, що він напише про те, які гарні результати дає колективізація після того, як землю в його родини забрали, і які щасливі селяни, що перебралися до міста будувати каналізаційну станцію. Аристократ вітає революцію.

Ґрутас фиркнув.

Іванов виклав на стіл фотографію і штовхнув її в бік Ґрутаса. На фото були леді Мурасакі з Ганнібалом перед її будинком.

— Коли це знято?

— Вчора вранці. З моєю людиною був Мілко, коли це знімалося. Лектер — студент, працює вночі, ночує на верхньому поверсі медичної школи. Мій агент показав Мілкові все… Про решту я нічого не бажаю знати.

— Коли він бачив Мілка востаннє?

Іванов глянув гостро: «Вчора. Щось трапилося?»

Ґрутас хитнув головою: «Напевне ні. Хто ця жінка?»

— Його мачуха, чи щось таке. Вона гарна, — додав Іванов, погладжуючи кам’яні сідниці.

— У неї срака схожа на цю?

— Не думаю.

— Французька поліція крутиться поряд?

— Якийсь інспектор Попіль.

Ґрутас закусив губу і, здавалося, на якийсь час забув, що в кімнаті присутній Іванов.

Мюеллер і Гассман наглядали за натовпом. Вони приймали верхній одяг і стежили, щоб ніхто з гостей нічого не поцупив. У гардеробі Мюеллер відтягнув Гассманову краватку на гумовій стрічці від його коміра, перекрутив на півоберта і відпустив. Краватка з фурканням стрибнула на місце.

— А ти можеш її розкрутити, як пропелер, і літати, як фея? — спитав Мюеллер.

— Нумо, крутни ще раз, і вона здасться тобі клямкою на дверях у пекло, — відповів Гассман. — Подивися на себе. Поправ гімнастерку. Ти що, ніколи не служив?

Їм довелося допомагати буфетнику збирати його речі. Заносячи складаний банкетний стіл до підвалу, вони не помітили приховану під сходами набряклу гумову рукавичку, що висіла над мискою з порохом, від якого тягнувся запальний шнур до трикілограмової жерстяної банки з-під шпигу. Хімічні реакції уповільнюються при низькій температурі. У Ґрутасовому підвалі було на п’ять градусів прохолодніше, ніж у лабораторії.

52

Служниця розкладала на ліжку Ґрутасову шовкову піжаму, коли йому забажалося додаткових рушників.

Служниця не любила заносити рушники йому до ванної кімнати, але він її завжди примушував це робити. Вона мусила туди заходити, але не мусила дивитися. Суцільні білі кахлі та іржостійка сталь, по центру стояла велика ванна, за матовими скляними дверима містилася сауна, а поряд із нею душ.

Ґрутас напівлежав у ванні. Привезена ним із баржі рабиня голила йому груди безпечною бритвою тюремного типу, із замкнутим на замок лезом. Половина обличчя її розпухла. Прислуга не бажала зустрічатися з нею очима.

У схожому на камеру психічних тортур, всуціль білому душі вільно помістилося б четверо осіб. Чудернацька акустика підсилювала звук найкрихітнішої краплини. Ганнібал лежав на долівці і чув, як волосся поскрипує між його головою і білою підлогою душу. Під купкою білих рушників його майже неможливо було помітити з сауни крізь матові