Читати книгу - "Гра у відрізаний палець"

Опустивши трубку, Нік прислухався. Ледве розрізнив звук іще далекого автомобіля. Підійшов до вікна. Через кілька хвилин дійсно побачив лімузин, що проїхав під будинком.

Сахно був у чудовому настрої. Очі його горіли нездоровим веселим вогнем. Нік навіть позаздрив йому, все ще намагаючись пов’язати цей вогонь із двадцятьма позиченими у нього дойчмарками.

– А навіщо ти їй води дав? – запитав, зупинившись над черепахою, Сергій. – Молоко ж є.

І він виплеснув рештки води в умивальник, налив у блюдце молока. Поставив на підлогу. Черепаха, підвівши голову, кинула погляд на свого доброзичливця і повільно поповзла до плоскої опалювальної батареї.

– Дурепа, – видихнув Сахно і посміхнувся. – Курнути хочеш? – обернувся він до Ніка.

– Ні.

– Як хочеш, – кивнув Сергій і дістав із кишені пачку сигарет.

Нік подумав було, що Сахно просто захотів викурити сигаретку, але вже через п’ять хвилин у повітрі розлилася терпка солодкість, а вогонь в очах у Сахна почав затухати.

– Завтра від’їжджаємо на справу, – спокійно сказав Нік так, наче доброї ночі Сергію побажав.

– На яку справу?

– Потрібно відвезти чотири кілограми мороженої риби за триста кілометрів і кинути її там за огорожу.

Нік чекав принаймні здивування у відповідь на своє повідомлення. Але Сахно абсолютно спокійно й по-діловому кивнув.

42

Літак у Лондон вилітав із Борисполя ні світ ні зоря – о 7.30. Віктор спеціально раніше повернувся додому напередодні ввечері, щоб зібратися з думками, та й речі зібрати.

Із Мишком Занозіним домовилися, що він під’їде до нього на Харківський ближче до півночі, переночує у них і потім з аеропорту віджене «мазду» до райвідділу.

Повернувшись додому, Віктор насамперед засів на кухні в очікуванні чаю. За вікном смеркало. Знічев’я Віктор дістав із кишені піджака свої відрядні – 300 доларів.

– Треба тобі нові шкарпетки купити – майже всі з дірками! – почувся голос Іри.

Віктор кивнув.

– А де твоя сумка, з якою ти в Москву їздив? – знову почувся з коридора голос дружини.

– На шафі.

Хвилин через десять Іра зайшла на кухню. У руці вона невміло тримала пістолет «ТТ».

– Це теж із собою береш?

Віктор утупився в «тетешку». Згадав, що це подарунок Рефата. Встав, забрав пістолет у дружини.

Вона знизала плечима, поправила на собі ситцевий халат.

– Ти з тією ж сумкою поїдеш?

– Так.

Ожив мобільний, що лежав на підвіконні. Дав трель.

– Зібрався? – запитав Георгій.

– Майже.

– А з думками?

– Теж майже.

– У літаку добре думається. Летіти години три. Удачі! Повернешся – подзвони!

До півночі приїхав Занозін, і вони всілися вже удвох на кухні. Мишко витягнув із портфеля пляшку коньяку «Одеса».

Віктор зазирнув у кімнату. Побачив, що сумка його вже зібрана, а Іра панькається з Яночкою в спальні. Повернувся й дістав чарки, половинку лимона з холодильника, банку шпротів.

– Ви вже були в Лондоні? – запитав Мишко.

– Давай на «ти», – махнув рукою Віктор. – Ніде я не був, окрім Москви, Чернівців і Житомира!

– А пива можете привезти… тобто можеш?

– Якого пива?

– Ну якесь там… англійське…

Віктор кивнув.

Випили по чарці коньяку, і час пішов із прискоренням. У якийсь момент Віктор зрозумів, що потрібно переходити на воду, і дістав мінералку.

Так вони і не лягли до ранку. А о шостій уже вийшли до машини – добре, що пряма дорога в аеропорт починалася майже від самого будинку.

Коли «боїнг» одірвався від землі, Віктору чомусь стало сумно. Стало щемно від думки про цю землю, від якої він щойно відірвався. Захотілося назад, але це було лише миттєве бажання.

Літак перетинав від низу до верху легкі хмари, і в круглий ілюмінатор раптом ударило яскраве вранішнє сонце. Віктор примружився.

Хвилин через п’ятнадцять поруч зупинилася молоденька стюардеса з баром на коліщатках.

– Що питимете?

– А що є?

– Вино, горілка, шампанське, віскі, пиво, кола…

– А скільки кола коштує? – обережно запитав Віктор.

– Усе безкоштовно.

– Тоді віскі, – зрадів Віктор.

Отримавши скляночку віскі з льодом, він підніс її до носа, понюхав. Він уже пробував віскі раніше, але не міг згадати, сподобалося воно йому чи ні. Пригубив. Ніби сподобалося.

Озирнувся на всі боки – він сидів у порожньому ряду і навпроти нікого не було. Тільки ззаду, де були місця для курців, налічив дванадцятеро пасажирів.

Незабаром знову поруч зупинилася стюардеса. Простягнула йому тацю з їжею.

– Щось іще будете?

– Так, колу.

У аеропорту Гетвік, пройшовши через паспортний контроль, Віктор виринув у фойє і тут же побачив дівчину з табличкою, на якій було неправильно написане його прізвище. Підійшов, сказав: «Це я», – і вказав пальцем на табличку.

– О’кей, – вона всміхнулась і жестом запросила йти за нею.

Віктор на ходу крутив головою навсібіч – все йому було цікаво, всі барви здавались яскравішими, ніж на батьківщині. Дивом він не загубив з виду цю дівчину. Вона вже виходила на вулицю. Наздогнав, пішов поруч.

Чорний «форд-мондео» привіз його в готель «Кенсингтон-парк». Дівчина, що нічого не розуміла по-російськи, допомогла, однак, оселитися, вручила пластикову теку з якимись паперами. Звернула його увагу на верхній аркуш. Віктор зрозумів, що це була програма конференції – дати і час.

Уже всівшись на м’яке ліжко у своєму номері, він важко зітхнув, подумавши про те, що навіть англо-російського словничка з собою не взяв. Як же йому тепер тут обходитися?!

Задзвонив телефон. Віктор здивовано озирнувся. Підійшов, зняв трубку.

– Здрастуйте, – прозвучав милий жіночий голос. – З приїздом! Мене звуть Віка, я буду вашою перекладачкою на конференції.

– А ви звідки? З Лондона? – запитав Віктор.

– Я в посольстві працюю. Якщо ви не проти – через півгодинки я до вас підійду познайомитись і допомогти розібратися в паперах, вам же дали документи конференції?

– Так.

Настрій у Віктора після розмови з Вікою покращав. Найдошкульнішу проблему було розв’язано. Він вирішив уважніше вивчити номер. Побачив маленький холодильничок – відкрив і обімлів, виявивши там десятків зо три маленьких пляшок. Розгледів серед них і знайомі наклейки: «Абсолют» і «Фінляндія». До стіни на кронштейні кріпився телевізор. Під ним на столику лежав пульт.

– Європа! – захоплено вирвалось у Віктора. Приліг на ліжко й розслаблено втупився в чисту білу стелю.

Віка виявилася привабливою блондинкою років тридцяти, стрункенькою і зі смаком одягненою. Вона насамперед простягла руку, потім узяла теку з паперами конференції, проглянула. Переклала програму на сьогодні – виявилося, що вже через дві години починалося перше засідання.

– Ви одружені? – запитала Віка несподівано.

– Так.

– Якщо захочете щось купити дружині – із задоволенням допоможу! – сказала після паузи.

– Спасибі. А ви не знаєте, де краще долари поміняти? – запитав Віктор.

– Тут поруч, у арабів. У готелі