Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий"

шукати місця, де б заховатися. Йому спав на думку диявольський план. Знявши шолом із голови свого предка, він наклав його собі на голову. Потім загорнувся в зітлілий плащ, оперезався великим мечем і взувсь у величезні зогнилі чоботи, що мало не розсипалися, коли він засунув у них ноги. Далі він якнайобережніше узяв голу мумію й примістив її в темний куток за спинами інших мумій.

Нарешті, ставши на місце мумії в лаві й поклавши руку на меча, він прибрав ту саму позу, що була й у мумії.

Торес тільки очима стежив за пеоном, що боязко й повагом проходив поміж трупів. Побачивши Тореса, пеон раптом спинився, витріщив очі з жаху і почав бурмотіти якусь молитву майя. Стоячи лице в лице з пеоном, Торесові лишалося тільки прислухатися та обмірковувати своє становище. Зачувши, що пеон одійшов, Торес подивився йому вслід і помітив, як той спинився на закруті коридора, вагаючись, чи йти далі. Торес хотів був скористатися з нагоди й підніс уже меча, щоб розтрощити пеонові голову. Але дарма що був день, навіть година смерті пеона: остання секунда його ще не настала. Не тут, у цім коридорі, і не від Торесової руки судилось йому вмерти. Отож Торес спустив меча, і пеон пішов собі далі.

Зі своїм батьком, Леонсією й Френком він зустрівся саме тоді, як Френк просив жерця вичитати з вузликів, як і чим відкрити Хцатлеве вухо.

— Засунь руку в рот Чіа й витягни звідти ключа! — звелів старий своєму боязкому синові. Але той скорився цьому наказові не відразу й з видимою неохотою.

— Вона не вкусить тебе, вона з каменю, — глузливо дорікнув Френк.

— Боги майя не бувають кам'яні, — дорікнув йому старий. — Це тільки ввижається, ніби їх зроблено з каменю. Вони живуть і завжди виявляють свою вічну волю чи то з-під каменю, чи то крізь нього, чи то через камінь.

Леонсія відсахнулася від жерця й притулилася до Френка, немов шукаючи захисту.

— Я знаю, що зараз має скоїтись щось жахливе, — вихопилось у неї, — мені моторошно тут, всередині гори серед цих мертвяків. Я люблю блакитне небо, лагідно сонячне світло й безкрає море. Зараз скоїться щось страшне. Я знаю, що воно має скоїтись.

Поки Френк заспокоював її, пеон доживав останні секунди останньої хвилини свого життя. А коли, прикликавши до себе всю свою мужність, він усунув руку в рот богині, пробила остання секунда, і годинник його життя спинився. Злякано скрикнувши, він висмикнув руку й глянув на зап'ясток, де з артерії виступила крапелька крові.

Ряба гадюча голова, ніби на глум, вистромила язика, а тоді, увібравши його, зникла в темряві богининого рота.

— Пекельниця! — зойкнула Леонсія, впізнавши гадюку.

А пеон, і собі впізнавши пекельницю й збагнувши, що неминуче вмре від її отрути, жахнувся, ступив крок назад, попав у яму й щез у проваллі, що його багато століть закривали ноги Чіа.

Цілу хвилину ніхто не казав ані слова. Старий жрець озвався перший:

— Я образив Чіа, і вона поглинула мого сина.

— Дурниця! — підбадьорював Френк Леонсію. — Нічого тут немає понадприродного або незрозумілого. Що може бути природніше, коли пекельниця вибирає розпадину в скелі собі за гадючник? Так роблять усі гадюки. Знову-таки, що дивного в тому, що вкушена гадюкою людина жахається? І що може бути зрозуміліш, коли, мавши позад себе яму, вона падає туди?

— Тоді це також природна річ! — скрикнула Леонсія, вказуючи на струмок прозорої води, що водограєм забив із розпадини. — Він має рацію. Боги виявляють свою вічну волю навіть з-під каменю. Він застерігав нас. Він знав про це, прочитавши свої священні вузлики.

— Що за нісенітниця! — засміявся Френк. — Це воля не богів, а стародавніх жерців, що витворили собі богів так само, як улаштували цю штуку. Десь унизу тіло пеонове вдарилось об підойму, що відкриває якісь кам'яні заставки, і це дало вихід підземному джерелу в скелі. Ось вам звідки взялася ця вода. Богиня з таким почварним ротом може існувати лише в уяві почвар-людей. Врода і божество ідуть у парі. Справжня богиня завжди буває вродлива. Тільки люди творять собі якісь бридкі страхіття.

Струмок тим часом більшав і ширшав, і вода сягала вже людям по кісточки.

— Нічого, — сказав Френк. — Я помітив, що по всіх кімнатах і коридорах діл має нахил у напрямі до виходу. Давні майя були інженери і, будуючи ці печери, взяли до уваги й потребу відводити з них воду. Дивіться, як вода тече коридорами. Ну, старий, почитай-бо свої вузлики та скажи нам, де скарби.

— Де мій син? — сумно й розпачливо промовив на те старий. — Чіа поглинула мого єдиного сина. Через нього я зламав закон майя і забруднив чисту кров майя нечистою кров'ю жінки з долини. Я згрішив, породивши його, і тим-то він утричі мені дорожчий. Навіщо мені ті скарби? Мій син відійшов геть. Гнів божий упав на мене!

Водомет, як і раніш, булькаючи кидався вгору, і бульбашки в ньому засвідчували потужний тиск знизу. Леонсія перша помітила, що води в кімнаті прибуває.

— Мені вже вона по литки, — зауважила дівчина.

— І час уже виходити, — погодився Френк, зрозумівши становище. — Можливо, відводнення влаштовано чудово. Та, упавши коло входу, брили, очевидно, загатили отвір. По інших коридорах, що лежать нижче, води, певне, ще більше, ніж тут. Та для нас це єдиний шлях. Ходімо!

Підштовхуючи Леонсію наперед, Френк ухопив за руку збайдужілого жерця й потяг за собою. На першому ж закруті коридора вода вирувала вже вище колін, а в кімнаті з муміями вони занурились у воду по самі груди.

І раптом перед очима Леонсії з'явились голова в шоломі й завинене в старовинний плащ тіло мумії. Та це ще не дуже б і здивувало її, інші ж бо звалені з ніг і підхоплені водою мумії теж крутились у бурхливому вирі. Але ця рухалася самотужки, голосно дихала й живими очима дивилася їй просто в обличчя.

Звичайна людина не могла витримати видовиська, коли чотирьохсотлітній труп удруге помирав, потопаючи. Леонсія зойкнула, відсахнулася й побігла назад, а Френк, і сам страшенно здивований, пропустивши її, витяг автоматичного револьвера. Тоді мумія, що спромоглася стати на рівні ноги серед буйних хвиль, закричала:

— Не стріляйте! Це я, Торес! Я саме вертаюсь від входу. Там щось сталося. Отвір завалено брилами. Води там поверх голови, і каміння падає раз по раз.

— Ну та й сюди ти також не підеш, — сказав Френк, націливши на нього револьвера.

— Тепер не час сваритися, — відмовив Торес. — Нам треба рятувати свое життя, а