Читати книгу - "Шмагія"

обличчя рідної матері, й це чудово. Можна наділяти материнськими рисами будь-яке обличчя, котре сподобається. Наприклад, личко Цетинки. Кривенька розпашіла, на чолі – намистинки поту. У оченятах янголи грають концерти для арфи з оркестром.

«Добре було б оженитися, – спливає із дна щастя млява думка. – Не вік же нежонатим ходити, як учитель Просперо! Кульгава? Ну то й що! Зате он яка мила…»

Думка спливає і тоне, залишаючи по собі присмак медяника з кмином.

Хочеться їсти, проте ліньки.

Поруч сидить майстер Леонард. Ще тиждень тому навіть у страшному сні не привиділася б ця акварель у пастельних тонах. Брутальний і свавільний чинбар Швелер чатує обіч постелі слабого та кволого гостя, й під бровами майстра течуть блакитні джерельця. Здоровенні лапи статечно складено на колінах.

У двері пхається Фержерита, поправляючи свіжого чепця: поцікавитися самопочуттям «улюбленого благодійника». Леонард Швелер жестом відсилає невістку геть. Улюбленого благодійника не можна турбувати. Улюблений благодійник спочиває, слухаючи неквапне оповідання хазяїна про те, що трапилося.

Пізніше подію назвуть «Тріумфом Гвардії Кожум’як».

А вийшло так. Коли Мускулюс, хмільний від куражу, воював у Фільчиному Бору з родиною Борнеусів, у домі Швелера це зрозуміли відразу. Першими постраждали гвардійці: після неабиякого терміну помірності, викликаного «крижаним домом», сила, що повернулася, виявилися настільки могутньою, що один капрал на якийсь час втратив свідомість. Другий кинувся був у покої лілльчанок, громовим голосом закликаючи гвардійця Т’ядена взяти участь, але cталося диво. Навіть без «нагаданої присяги» обов’язок і честь успішно повстали. Обов’язок тримав, честь не пускала. Внутрішня боротьба призвела до витікання крові з обох ніздрів капрала, Т’яден же відбувся очним крововиливом і став схожий на бичка-трилітка. Проте, вдалося зупинитись на порозі краху. Задкуючи, пирхаючи та сварячись чорними словами, обоє спустилися на подвір’я і прихопили з собою побратима по зброї, що саме отямився, де й кинулися рубати дрова, тягати воду з колодязя та віддаватися іншим вправам до повної тілесної знемоги.

Наношена водиця йшла на обливання.

Незабаром майстер Леонард поцікавився причинами таких дивних дій. Після короткої бесіди стало зрозуміло: з високоповажним чаклуном лихо. Велике лихо, що призвело або до тимчасового потьмарення розуму, або, упаси Овал Небес, до смертельного фіналу. Інакше досвідчений малефік нізащо не залишив би своє маленьке військо без захисту.

«Живому чи мертвому, ми збережемо йому вірність! – заприсяглися троє гвардійців, Леонард Швелер же тільки кивнув. – Справу доведемо до кінця!»

Якою ціною далася гвардії подальша охорона довірених панянок, не зміг би описати й знаменитий бард-вигнанець Томас Біннорі. Почав би баладу чи гімн, та й кинув би на другій строфі. Перед цим тьмяніють подвиги аскетів Ясної Пустелі та діяння Ухтирських старців-оптиматів. На додачу, дівки зачули грозу, правдами й неправдами вивідали в надто молодого й тому говіркого Т’ядена причину труднощів. О складна дівоча душа! – і перейнялися співчуттям та примудрилися скерувати природну паскудність у потрібне річище. «Дядечко Андреа», як називали чаклуна панянки, був із ними добрий і терплячий, вони глибоко вболівали за нього, а тому, хто ввійде до них без дозволу, очі видеруть, вуха обірвуть і вкусять, укусять, укусять! Гюрзель, Химейра та Емпуза виявилися настільки переконливими, що гвардійцям полегшало.

А тут ще, на лихо чи на щастя, виник новий фактор відволікання.

Повертаючись із центру Ятриці в розташування ескадрону, що стояв нижче по річці, троє корнетів, шість плац-поручиків, дюжина зауряд-офіцерів і близько десятка інших кавалеристів, перебуваючи в неабиякому підпитті, зачули відповідні еманації. Якщо в цивільних осіб у даній ситуації зривало крокви, то що казати про осіб військових? Одним словом, по нетривалих дебатах рушили. І були зупинені на підходах до мети двома капралами зі столичної гвардії, котру пращники споконвіку вважали притулком маміїв і задавак.

Слово за слово, у хід пішли образи, а там і зброя.

Дрюки капралів, користуючись вузькістю плацдарму, якийсь час стримували нахаб. Пращі були наявні лише в трьох вищезгаданих корнетів. Юні шибайголови взялися були крити гвардію навісним вогнем, і майже перемогли, коли на даху будинку з’явився метальник Т’яден. Для перепелиних яєць відстань виявилася завеликою, та і яєць у кошику лишалося хвилин на п’ять, – але доля посміхнулася юнакові. Поруч із будинком росли дві райські яблуньки з плодами несмачними, придатними на варення для свиней і скам’янілими від гіркоти. Він змайстрував із паска саморобну пращу та героїчно тримався один проти трьох, використовуючи переваги висоти.

На жаль, дрюк у одного з капралів незабаром тріснув навпіл.

Кавалерія перейшла в наступ по всьому периметру, й було б лихо, якби не ополчення.

Поява майстра Леонарда з ломакою викликала в пращників спершу регіт, а незабаром – сум’яття. На підмогу батькові прибіг розлючений Шишмар: озброєний жердиною, він бився біч-о-біч із волоцюжкою Яношем, який схопив лопату. До цього часу Т’яден уклав найбільш настирливих пращників. Сили, проте, залишалися нерівними. Захисників дому тисли, запас яблук на гілках сходив нанівець, і Т’яден подумував, чи не спуститися вниз та не кинутись у рукопашну, коли фортуна тицьнула загарбникам дулю.

Подальшу історію Мускулюс знав у подробицях.

Втопаючи в безмовних подяках, він несміливо потягся вздовж дозорної павутинки. Спершу чаклуна здивувала товщина та щільність нитки – тягтися виявилось неймовірно легко. Але край межі подиву ще не було покладено. Здригаючись від недовіри, бо удача зазвичай гребувала малефіком, він виявив твердиню «крижаного дому» навколо кожного з трьох гвардійців. У дужок замків-замолянь вигляд був, як у литих, вони блищали, немов їх ніколи не торкалася іржа. Нюх стомленої гвардії закорковував грубий кляп, рятуючи від ароматів Фарбівної Слободи, але пропускаючи неабиякий букет звичайних запахів. Здається, домінувала лаванда – геть-чисто відсутстня в слободі й у домі, лаванда згідно «Канону про фіміами» сприяла помірності та спокою почуттів.

Чаклун припускав, кому зобов’язаний дивовижною лавандою та рештою послуг.

Майстер Леонард негайно підтвердив:

– Атож, ледь не забув. Старію, пам’ять никудишня… Ваш товариш просив повідомити, що причин для занепокоєння нема. Ну, я піду. Вам треба відпочити, пане…

Чинбар важко підвівся, та малефік схопив його за полу каптана.

– Стривайте, друже мій…

Дивне звертання замість традиційного «майстре Леонарде» вирвалося саме по собі, мимоволі. Господар зупинився, доброзичливо глянув на гостя. Анінайменшого подиву не відбилося в маленьких блакитних очицях майстра. Немов кожного світлого дня його дім штурмувала легка кавалерія, а «столичні штучки» винагороджували кожум’як люб’язністю. Він стояв, дивився, поки Андреа набирався духу. Малефік потай дивувався з приводу в’їдливості, нітрохи не властивої Мускулюсу раніше, – але промовчати й не постаити одного надокучливого, неетичного, надто особистого й по суті не надто важливого запитання…

Ні, не міг.

– Скажіть, що ви відчуваєте, коли… – наступне слово далося