Читати книгу - "Том 1"

немов у хмарі мріли;

Той дим гриз очі, але все ж не так,

Бо він був з дерева, а може, й те, що рідний... ...«Sampierdarena». Слава ж тобі, боже!

Се — хутко Генуя, там і спочинок,

Там буде море, і веселе небо,

І давнє місто гордої краси Одважного і вільного народу...

...«Он наша Генуя»,— панок старенький Показує мені удалину.

Дивлюся — і не бачу — мла закрила. «Добродію, чи се тут часто з моря Такий туман встає?» — питаю пана.

«Туман? Се не туман, се тільки дим,

Се завжди так. Воно й не диво — гляньте!»

Я глянула: немов високі щогли У пристані великій, бовваніли Крізь сиву млу тонкії комини.

Та скільки! цілий ліс! «Багатство наше Отут росте!» — сказав панок поважно.

У фабриках не кришталеві стіни,

А з вікон те багатство не світилось,

За вікнами щось темне маячіло...

Мені згадалось теж приморське місто,

Не італьянське, потім друге, трете,

Четверте — все над рідними морями —

І знову місто, те вже над рікою Великою, гучною від порогів,

Мов рейнська круча, де якісь колеса І день, і ніч глушать гук водопаду...

А потім села з полем, кучерявим Від бурячиння... а над тим усім Скрізь комини високі непомірно,

Мов сосни в горах — тільки що без гілля... Ми в’їхали у передмістя. Чорні,

Закурені стояли там будинки,

Суворі та непишні. По будинках До вікон хустя прип’ялось, мов злидні,

Що їх ні в двері, ні в вікно не випреш,

А з вікон визирали, мов привиддя,

Якісь бліді, невільницькі обличчя.

А над усім той дим, той легкий дим,

Що не гризе очей, притьмом не душить,

А тільки небо ясне застилає,

1 краде людям сонечко веселе,

П’є кров з лиця, і гасить людський погляд, І барви всі рівняє сивизною.

Ніхто його не чує, але завжди,

І день, і ніч, і кожную хвилину

Безгучно і таємно, та виразно

Він промовля: «Я тут, я завжди тут».

Той дим проник мені у саме серце,

І стиснулось воно, і заніміло,

І вже не говорило: чужина.

San-Remo, 1903, 21/1

Угорі так яро сяють эорі, ні одна не криється за хмари, наче світлом хочуть напоїти небо й море, землю й світ надземний, але небо темне, наче розпач, у хаосі невиразнім море, а земля вся тугою чорніє, таємниця криє світ надземний, невидимі, але гучні крила вихра-велета і б’ються, й плещуть, море плаче, й темрява тремтить...

Море плаче голосом великим, дужі хвилі ринуть, і ридають, і здіймаються все вгору, вгору, вище все, аж поки дальнє світло тих зірок голов їх доторкнеться, тільки ледве чиста біль заблисне на потужних головах, як раптом наче темна сила їх підкосить, і поляжуть голови, і люто море кине подолані хвилі в чорну ніч... не видно, тільки чутно, як вони розіб’ються об землю...

А за ними вже нова фаланга гомонить і світла досягає...

Море плаче, Ё темрява тремтить...

Нащо те великеє змагання?

Адже завтра зійде сонце ясне і само освітить гори-хвилі або навіть і найменшу хвильку, і найменшу рисочку біленьку тої піни, що покине буря.

І чи буде море вигравати, чи розстелиться безкраїм плесом, повним тиші й любого спокою, сонце дасть йому своє проміння і прихилить неба гойним світлом.

Ніч мине, як вже не раз минала,— тож недарма темрява тремтить.

Нащо те великеє ридання?

Чи то мало в морі хвиль потужних, чи то сі, що полягли тепера, вже найкращі з усього братерства? Адже стільки бачили їх зорі, адже стільки пестило їх сонце, адже стільки розкотив їх вітер.

І чому не плакало так море, коли тихі та лагідні хвилі марнували силу й вік недовгий, поливаючи пісок неплідний,— море тільки усміхалось сонцю, і велике світло не тремтіло.

А тепер чого так серед ночі море плаче й темрява тремтить?

І чого так жалує се море?

Чи того, що кращі хвилі будуть, але сі не вернуться ніколи?

Чи того, що біль ота пречиста мусить чорній темряві коритись?

Чи того, що й завтра день скінчиться, що і завтра ніч настане знову, і подвійно боротьба даремна, і подвійно розпачлива туга?

Чи не тим так рвуться вгору хвилі, щоб хоч промінь зоряний вхопити, що не вірять в перемогу сонця?

Чи не тим вони отак ридають, що не досить їм розбиту воду в спадок іншим хвилям полишити, але шкода й власної краси?

Хоч тремтить ся темрява безмежна, але хто збагне її тремтіння?

Чи то жах їй лоно протинає за невічну і недовгу владу?

Чи то тільки заздрощі неситі на життя, на рух, на силу моря?

Чи то лютість нею б’є запекла на ту біль, на зорі, на проміння?

Чи то радість хижа, эловорожа, за свої всі темні перемоги?

Так ідуть оці питання марні, як оті сумні, невидні хвилі:

блиск непевний дальнього сіяння упаде і зникне, й розіб’ються думи-хвилі в темному просторі... Ніч темніє, і ясніють зорі, море плаче, й темрява тремтить...

БРАНЕЦЬ (Середньовічний мотив)

На країну Італьянську сильне військо наступило,— за французькими полками з різних сторін кондотьєри.

Всі злетілись, наче галич, наче теє хиже птаство на порубаного трупа, щоб розшарпати до краю.

Де не зможе збройна сила, там доступить зрада потай і вужем тонким пролізе від меча й вогню зручніше.

А чого не може й зрада, лютий розбрат доконає; що зосталось від чужинців, те свої брати сплюндрують.

Горе тим, що йдуть одважно у нерівний бій на згубу, гірше тим, що від отрути на безслав’ї погибають.

А найгірше тим, що марне світом нудять у полоні, як отой бездольний лицар Габрієль ді Кастельнеро.

Сам Баяр, найкращий лицар, взяв його в полон у полі, і тепер сидить він бранцем у французькім таборищі.

Не закутий у кайдани і не замкнений на вежі, без сторожі пробував у Баяровім наметі.

Здався він на слово честі, у нерівнім бою впавши, а Баяр, цнотливий лицар, вірить лицарському слову:

дав 8Лотисту шаблю бранцю, і коня, і свого джуру і просив усе лицарство мати гостем італьянця.

І «гостює» по неволі Габрієль ді Кастельнеро, жде, як бога, того часу, що підуть на розмін бранці.

Сумно дивиться з намету ва околицю препишну: край веселий Італьянський і в біді красою сяє.

В темнім листі померанці світять золотом червоним, а оливи кучеряві сріблом криють всі левади,

гори наче линуть в небо чистим, легким візерунком — але що то там біліє по узгір’ю