Читати книгу - "Країна Моксель, або Московія. Книга 1"

Російської православної церкви, Димитрія Донського. Тобто майбутній московський князь Димитрій навіч бачив, які жорстокі військові закони існували в його батьківщині — Золотій Орді.

Саме він, Димитрій, за писанням М. М. Карамзіна, разом зі своїм батьком та іншою челяддю зустрічав митрополита Алексія, що повертався з Орди. Послухаймо:

«Великий Князь (Московський. — В. Б.), його сімейство, Бояри, народ зустріли доброчесного Митрополита як утішителя небесного, і — що особливо розчулювало — восьмирічний син Іоанна Димитрій… перейнятий знаками загальної любові до Алексія, проливаючи сльози, говорив йому з незвичайною для свого ніжного віку силою: «О Владико! ти дарував нам житіє мирне, чим виявимо тобі свою вдячність?» [1, том IV. с 316].

Свідомо придумана брехня як бальзам лягла на душу «автора історії». Він, здавалося, особисто побував при тій розмові й обожнив Димитрія ще з дитячого віку. Йому нічого не варто було будь-які вигадані слова приписати майбутньому святому. Все чинилося за методом — «як хочу, так і ворочу». Але на таку брехню ми натрапляємо в російській історії повсюдно, тому це «словесне сміття» «автора історії» не можна сприймати серйозно. Нам із цього панегірика важливий лише факт: Димитрій знав про участь московських князів і їхніх військ у військових походах ханів. Військова співучасть і покора золотоординському ханові як намісникові Бога на землі була святим обов'язком московського князя — ці знання Димитрій Донський засвоїв, як бачимо, з дитячих років. І про другий винятково важливий факт повідав Карамзін, щоправда, намагаючись його заперечити:

«Цей мужній витязь (Гедимін Литовський. — В. Б.), у 1319 році перемогою закінчивши війну з Орденом, відразу рушив на Володимир (Волинський. — В. Б.)… Місто здалося. Як тільки весна прийшла (1320 рік. — В. Б.) і земля покрилася травою, Гедимін із новою силою виступив у поле, взяв Овруч, Житомир, міста Київські і пішов до Дніпра… осадив Київ. Ще жителі не втратили надії й мужньо відбили кілька приступів, нарешті, не маючи допомоги… і знаючи, що Гедимін щадить переможених, відчинили ворота. Духівництво вийшло з хрестами і разом із народом присягнуло бути вірним Государеві Литовському, який, позбавивши Київ від ярма Моголів… незабаром завоював усю південну Русь (йдеться про Київське князівство. — В. Б.) до Путивля і Брянська» [1, том IV, с. 270–271].

Російська еліта з винятковою настирливістю намагається заперечити цей знаменний факт історії — факт звільнення Київської землі від татаро-монгольського ярма в 1319–1320 роках. І мотив у них лише один: мовляв, наші так звані літописні зводи нічого про цю історичну подію не повідомляють. Не зафіксували — і годі!

Але ми вже розповідали читачам, що являють собою знайдені на потребу «літописні зводи».

Тут виникають закономірні запитання:

— чому російські історики так затято заперечували факт звільнення Київського князівства від татаро-монголіву 1319–1320 роках?

— навіщо свідомо запускали «доважок брехні» у потрактування цих подій?

Щоб відповісти, треба лише зрозуміти, у чому полягав московський інтерес. І все стане на своє місце.

У наступній главі ми вочевидь переконаємося, що Московія отримала великокнязівський престол лише в 1328 році, за Івана Калити, після жорстокого погрому Твері. Саме тридцяті-шістдесяті роки XIV століття стали першими роками становлення Московського великокнязівського улусу. Тому російські «байкарі історії» свідомо замовчували, що Київ відвоював свою волю в татаро-монголів ще в ті часи, коли Москва й Московія не одержали навіть статусу великокнязівського. Вони завжди проповідували: мовляв, у 1380 році Московія показала свою силу, майже державну, на Куликовому полі, а Київська земля в ті роки пішла під Литву. Як бачимо, одна «великоросійська» брехня покривалася наступною. На благо Московської держави!

Ми вважаємо, що в цьому випадку європейські літописи більш об'єктивні, тому необхідно користуватися ними. Ці літописи ще в XIII столітті іменували галицьких і волинських князів князями «всієї землі Руської».

У ті роки Московія навіть не відала, що це за поняття — Руська держава, адже північних Рюриковичів до Х^Ш століття спочатку йменували князями суздальської землі, а пізніше князями московськими — московитами. І не інакше!

Варто також пам'ятати, що до XVI століття про Московію як про самостійне державне утворення взагалі не можна вести мови. Навіть у царській Росії наприкінці ХIХ століття не заперечували цієї думки. Недарма 1889 року в Росії було видано книгу А. В. Екземплярського «Великі та удільні князі Північної Русі в татарський період з 1238 по 1505 рік».

Тут, як то кажуть, ні відняти, ні додати.

Московія до XVI століття залишалася в складі єдиної держави — Орди на правах рядового улусу. І етнос Московського улусу залишався переважно фінсько-татарським.

2

Отже, ми знову повертаємося до московського князя Юрія Даниловича. Як пам'ятаємо з нашого викладу, він, зрештою, посів Володимирський великокнязівський престол. Тобто йому доручили збирати ханську подушну данину й відвозити її в столицю Золотої Орди.

Ось як про це повідомляє М. М. Карамзін: «Затверджений Ханом на Великому Князівстві, взявши з собою юного Костянтина Михайловича (син убитого великого князя Михайла Тверського. — В. Б.) і Бояр Тверських як бранців, Георгій (Юрій. — В. Б.) приїхав панувати у Володимир… Гінці (тверські. — В. Б.) повернулися зі… звісткою про всі жахливі обставини Михайлової кончини» [1, том IV, с. 263].

Ми пам'ятаємо: саме через донос князя-московита був страчений великий князь Михайло Тверський. І цілком закономірно, що відплата наздогнала негідника — онука Олександра Невського.

«У наступний рік відправився до Хана Димитрій (старший син Михайла Тверського. — В. Б.). Там вони побачили один одного (Димитрій Тверський побачив Юрія Московського. — В. Б.), і ніжний син (Дмитро. — В. Б.), виразно уявивши собі закривавлену тінь Михайлову (батька. — В. Б.), затріпотівши від жаху, від гніву, — встромив меч в убивцю. Георгій (Юрій Московський. — В. Б.) випустив дух, а Димитрій, учинивши помсту, як на його думку справедливу й законну, спокійно чекав наслідків (рішення хана Узбека. — В. Б.)» [1, том IV, с. 266].

Хан, звісно, став на бік загиблого зятя. Він повелів стратити Димитрія, аби показати всім, що страчувати й милувати може тільки він. Однак навіть хан розумів усю ницість і мерзенність Юрія Московського, тому, «незважаючи на страту Димитрієву, Узбек на знак милості визнав його брата (Олександра Михайловича Тверського. — В. Б.) Великим Князем… Ця грамота писана в 1327 році…» [1, том IV, с. 267].

Як писав російський професор В. О. Ключевський, «московські князі були спритні й кмітливі ділки» і, одночасно, як ми встановили, — великі негідники й мерзотники. Цього разу почав плести інтригу так званий Іван Калита, ще один внук Олександра Невського, брат Юрія Московського (згідно з катерининськими джерелами).

На Твер було нацьковано сина Дюденя, двоюрідного брата