Читати книгу - "Сказання про дітей Гуріна"

Тоді Ґлаурунґа охопила справжня лють, але певний час він лежав непорушно, розмірковуючи про те, що почув. Тож зима минула спокійно, і люди казали:

— Величний Чорний Меч із Бретілу, бо всі наші вороги переможені.

А Нініель утішилась і запишалася славою Турамбара; та він сидів замислений і подумки казав собі: «Жереб кинуто. Тепер гряде випробування, в якому моя гордість або звеличить мене, або призведе до остаточної поразки. Бо вже я не тікатиму. Буду Турамбаром насправді, силою волі та відвагою переборю мою судьбу — або загину. Проте, на коні чи під конем, Ґлаурунґа я таки порішу».

Та все ж його розбирав неспокій, і він вирядив кількох сміливців у далеку розвідку. Правду кажучи, хоча про це не було сказано ні слова, Турамбар порядкував усім на власний розсуд, наче володар Бретілу, бо на Брандіра ніхто не зважав.

Настала весна і принесла зі собою надію. Люди співали за роботою. Проте Нініель, зачавши тієї весни, почала бліднути, в'янути, і щастя її потьмяніло. А невдовзі люди, котрі бували по той бік Тейґліна, принесли чудні вісті про велику пожежу в далеких рівнинних лісах побіля Нарґотронда, й усіх зацікавила та дивина.

Незабаром прийшли нові звістки: вогонь нібито просувався дедалі на північ, а запалив його буцімто сам Ґлаурунґ. Він-бо, виконуючи якесь доручення, знову покинув Нарґотронд. На це дурніші чи то пак ті, хто мав більшу надію, казали:

— Його армію знищено, тож тепер нарешті він помудрішав і повертається, звідки прийшов.

Інші ж казали:

— Надіймося, що він обмине нас.

Але Турамбар про це не мріяв, бо знав, що Ґлаурунґ вирушив на його пошуки. Тому, хоч і крився від Нініель, щодня та щоночі розмірковував, як цьому зарадити; а весна тим часом поволі переходила в літо.

Настав день, коли до Ефель-Брандіра повернулися двоє нажаханих людей, котрі бачили самого Великого Черва.

— Правду кажучи, володарю, — розповіли вони, — зараз він наближається до Тейґліна і навіть не думає звертати. Довкола нього палає земля, а обабіч димляться дерева. Сморід його нестерпний. Аж ген до Нарґотронда геть усе вкрито гидким слизом, який, здається нам, невідворотною смугою веде простісінько до нас. Що маємо робити?

— Небагато, — відповів Турамбар, — і про це «небагато» я вже подбав. Вісті, які ви принесли, радше обнадіюють мене, ніж лякають; адже якщо він і справді, як ви кажете, рухається неухильно прямо, тоді я маю чим розрадити відважні серця.

Людям стало цікаво, що він мав на увазі, адже на той час Турамбар не сказав ані слова більше; та його непохитність додала їм снаги.

У ту пору ріка Тейґлін текла ось як: спершу вона, прудко, як і Нароґ, збігаючи з Еред-Ветріну, несла води поміж низьких берегів, далі, за Переправами, набиралася сили від інших потоків і прокладала собі путь через підніжжя нагір'я, на якому розташувався Бретілський Ліс. Згодом бігла у глибоких ущелинах, величні кручі яких нагадували скелясті стіни, й ув'язнені на дні води мчали з великою силою та гомоном. На шляху Ґлаурунґа, трохи північніше від місця впадіння Келебросу, якраз і була одна з тих прірв, власне найглибша, одначе і найвужча. Тож Турамбар вислав трьох сміливців, аби вони з краю тієї прірви наглядали за рухом дракона; а сам раз у раз виїздив до високого водоспаду Нен-Ґіріт, куди найшвидше доходили новини і звідки він сам міг оглядати далекі простори.

Та спершу він скликав лісовиків в Ефель-Брандірі й говорив із ними, кажучи:

— Люди Бретілу, над нами нависла смертельна небезпека, яку може відвернути лише велика відвага. Проте в цій справі чисельність важитиме мало; мусимо радше скористатися хитрістю і сподіватися, що фортуна буде на нашому боці. Коли виступимо проти дракона всією міццю, як проти орківських армій, то приречемо себе на вірну загибель, а дружин і родини зоставимо без захисту. Тому-то кажу вам: залишайтеся тут і готуйтеся до бою. Якщо надійде Ґлаурунґ, тоді ви муситимете покинути це місце і розсіятися хто де; лише так декотрі зможуть урятуватись і вижити. Адже він, якщо тільки зможе, неодмінно знищить Ефель-Брандір і всіх, кого знайде; хоч і не оселиться тут згодом. Скарб його — в Нарґотронді, там є глибокі чертоги, де він може безпечно лежати і рости.

Тоді люди збентежились і були неймовірно пригнічені, адже вірили Турамбарові та сподівались обнадійливіших слів. Однак він сказав:

— Це — найгірше, що може статися. Та, якщо я добре все зважив і фортуна не відвернеться від мене, такому не бувати. Я не вірю, ніби цього дракона неможливо здолати, нехай із кожним роком він і стає дедалі величнішим та лихішим. Я дещо знаю про нього. Сила його — не в тілі, хай яке воно велетенське, а у злому дусі, що живе у нього всередині. Тепер же послухайте сказання, що його розповіли мені ті, котрі воювали під час Нірнаету, коли я та більшість моїх слухачів були дітьми. У тому бою гноми протистояли Ґлаурунґові, й Азаґгал із Белеґоста прохромив його так глибоко, що той, рятуючись утечею, повернувся до Анґбанда. Проте цей шпичак гостріший і довший, аніж лезо Азаґгала.

І Турамбар різким рухом вихопив із піхов Ґуртанґа і змахнув ним над головою. Тим же, хто спостерігав за цим, здалося, ніби полум'я зайнялось у його руці й зметнулося превисоко вгору. І вони вигукнули:

— Чорний Шпичак Бретілу!

— Чорний Шпичак Бретілу, — сказав Турамбар, — бійся його, драконе. Знайте-бо: смерть Ґлаурунґа (і, кажуть, усього його поріддя), незважаючи на преміцний, твердіший од заліза, панцир, криється у м'якому зміїному животі. Отож, люди Бретілу, нині я вирушаю на відчайдушні пошуки живота Ґлаурунґа. Хто піде зі мною? Мені потрібні кілька вправних мужів зі зброєю — сильних духом воїнів.

Тоді Дорлас виступив наперед і сказав:

— Я піду з тобою, володарю; я завжди був за те, щоби нападати на супротивника першим, а не вичікувати його.

Та інших охочих відгукнутися на заклик не знайшлося, бо ними володів жах перед Ґлаурунґом, адже оповідь розвідників, котрі бачили його, облетіла всіх, а до того ж обросла домислами. Тоді Дорлас вигукнув:

— Послухайте, люди Бретілу, нині цілком зрозуміло, що в такі скрутні часи поради Брандіра не принесли користі. Ховаючись, урятуватися не вдасться. Чи хтось із вас займе місце сина Гандіра, щоби дім Галет не зазнав неслави?

Отак Брандіра, хоч він і сидів на високому кріслі чільника зборів, було зневажено та виставлено на посміховисько, і серце його озлобилось; адже Турамбар не дорікнув Дорласові. Але такий собі Гунтор, родич Брандіра, підвівся і сказав:

— Погано ти чиниш, Дорласе,