Читати книгу - "Нарис Історії ОУН"

ж вони тривають роками і ніхто на них не рєаґує так, як цього заслуговувала б установа тої міри, що Наукове Товариство ім. Шевченка і сам титул професора університету, голови товариства, то не можна дивуватися, що ...”

А автор допису про цю справу на сторінках „Розбудови Нації”[23], один із крайових націоналістів, додав до завваг „Діла” від себе:

„Ось так конкретна справа побиття проф. К. Студинського виходить на добру дорогу. Однак таке її поставлення вносить деякі зміни в теоретичні, принципові погляди на справу биття по лиці. Здасться, найвідповіднішою буде така дефініція: биття по лиці – це радикальний вияв реакції, допустимий при явищах публічного згіршення, коли вичерпано безуспішно інші, менш радикальні, засоби – напр., просьба, переконання, грозьба, натиск публічної опінії та інше – для припинення їх та коли є оправдане побоювання, що винному безкарно пройдуть дотеперішні вчинки та безкарно буде він допускатися дальших згіршуючих вчинків. Одначе биття по лиці не все успішне.

В таких випадках приходять на увагу ще радикальніші засоби”.

Невиконаний атентат на большевицький консулят

Впарі з формальними переговорами КЕ ОУН намагалася нав'язати і фактичну співпрацю ОУН з УВО. І так, у зв'язку з процесом Спілки Визволення України, що відбувся навесні 1930 р. в Харкові, КЕ ОУН постановила задемонструвати гострий протест українців проти большевицького терору атентатом на большевицький консулят у Львові. Виконавець атентату повинен був забити большевицького консуля та дати себе поліції зловити живим і на суді виявити мотиви свого вчинку, як член української націоналістичної організації. Зорганізування атентату запропоновано УВО.

Крайовий Комендат УВО полк. Р. Сушко апробував плян, прийняв пропозицію і доручив зорганізувати атентат бойовому референтові Крайової Команди УВО З. Книшеві. З уваги на те, що виконавець атентату повинен був гідно зарепрезентувати перед судом своє ідеологічно-політичне вироблення і тим поставити демонстративний процес на високий рівень, до диспозиції Книша на виконання атентату зголосився Богдан Кордюк, заступник керівника підреферентури юнацтва в Крайовій Екзекутиві ОУН. Книш прийняв зголошення, але по деякому часі заявив, що Начальна Команда УВО не погодилася на атентат, при якому виконавець мав би віддати себе добровільно в руки польської поліції. Замість цього Начальна Команда запропонувала виконання такого атентату, при якому ніхто з виконавців не попав би до рук поліції, а УВО вже сама проголосить, що атентат є її ділом і відповідно використає це в своїй протибольшевицькій пропаґанді. А тому участь в атентаті підреферента юнацтва КЕ ОУН була зайва.

Беручи це до уваги, Книш заходився організувати атентат так, щоб ніхто з його виконавців не попав до рук поліції. ОУН запропонувала в цій справі свою співпрацю. А тому, що Книш скаржився на болюче прорідження рядів бойовиків в УВО, ОУН дала йому до диспозиції, для вишколу і використання, гурт своїх членів.

Атентат був заплянований на день 22-го квітня 1930 р. Виконати його мали два вибрані бойовики, а третій мав запевнити їм димовою заслоною відворот. Хемік УВО Юрко Кришталь виготовив для цієї мети спеціяльний препарат, що після вибуху витворював клуби диму. Третій бойовик, ждучи непомітно біля брами консуляту, мав у слушний мент спричинити вибух того препарату, і під димовою заслоною всі три атентатники мали спокійно втекти від поліційної погоні.

Проте довго приготовлюваного атентату таки не виконано. Зовсім випадково поліція притримала двох бойовиків, що несли під консулят димовий препарат, і заарештувала їх. Два інші, що мали виконати атентат у консуляті, не діждавшись своїх товаришів, завернули, думаючи, що, може, атентат відкликано. Арешти, що наступили після цього, не захопили тих двох бойовиків, і атентат можна було таки виконати, але цього чомусь не сталося.

Епілогом цього невиконаного атентату був судовий процес проти заарештованих бойовиків М. Ласійчука і В. Саляка, які несли вибуховий матеріял, та проти кількох інших членів УВО-ОУН, викритих і заарештованих у зв'язку з цією справою. Розправа відбулася у Львові, в днях 18 червня до 3 липня 1931 р., перед судом присяглих. На лаві обвинувачених засіли: 1. Євген Врецьона, літ 26, студент; 2. Володимир Саляк, літ 20, переплетник; 3. Богдан Стецишин, літ 19, торговельний помічник; 4. Степан Бардахівський, літ 22, учень промислової школи; 5. Микола Ласійчук, літ 24, різьбар; 6. Іван Ткач, літ 22, переплетник; 7. Роман Щур, літ 21, слюсар-зброяр; 8. Богдан Павук, літ 20, фризієр; 9. Ярослав Олійник, літ 22, ґімназійний учень; 10 Петро Жмінковський, літ 21, швець; 11. Семен Пасіка, ґімназійний абсольвент; 12. Василь Ярош, ґімназійний абсольвент. Обвинувачено їх у приналежності до ОУН та в переховуванні вибухових матеріялів у зв'язку з заплянованим атентатом на большевицький консулят у Львові.

У висліді розправи засуджено В. Саляка на 5 років тюрми, Б. Стецишина – на 4 роки, С. Бардахівського – на 3 роки, М. Ласійчука і І. Ткача – по 2 роки тюрми кожного; решту звільнено.[24]

КОНЦЕПЦІЯ „ПЕРМАНЕНТНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ”

Теорія „перманентної революції” зродилася в перші роки діяльности ОУН на західноукраїнських землях у висліді довгих всебічних дискусій серед провідних кіл ОУН, точніше – тогочасного українського націоналістичного студентства, на теми програми і тактики ОУН.

ОУН, як ідеологічно-політичний рух, підкреслювала важливість усіх Ділянок людського життя, але звертала увагу на конечність встановлення ієрархії важливости окремих ділянок відповідно до того, в якому стані в даний мент перебуває нація. Ясно, що за своєю власною уподобою нація може розв'язувати всі проблеми тільки у своїй власній самостійній державі, а тому для поневоленої нації найважливішим завданням мусить бути здобуття і закріплення своєї самостійної та соборної держави.

Отже, найважливішим завданням для української нації в період її поневолення мусить бути здобуття і закріплення української самостійної соборної держави.

Здійснити це завдання можна тільки шляхом революції, бо ні один із окупантів українських земель ніколи добровільно не погодиться зректись свого панування і відійти без бою. Він зробить це тільки тоді, коли український нарід змусить його до того силою. Шляхом леґалізму, тобто парляментарної боротьби в рамках зобов'язуючих законів окупаційної держави, ворожого панування не знищиться і власної держави не відбудується, бож окупант спирає своє панування не на закони, а навпаки – на насильство та потоптання основних людських і Божих законів, що за кожним народом визнають право на вільне життя.

Остаточною розправою з наїзником буде всенародній збройний зрив. До нього ж треба конче підготовитись. Бо, коли у вийняткових випадках й буває, що такий зрив спалахує стихійно, то й тоді