Читати книгу - "Нарис загальної історії"

групи та сприяти інтригам так, аби вони стежили самі за собою більш прискіпливо, оскільки йдеться про інтереси кожного з них. З’являється більше можливостей змушувати їх змагатися між собою, щоб більше ніхто не міг довіряти нікому, щоб коаліції руйнувалися підозрами, а суверен залишався єдиним хазяїном гри, її правил і гравців. Таке середовище зручніше для сприяння чи руйнування кар’єри в свавільний спосіб і для підтримання постійного відчуття непевності в усіх, хто перебуває на стратегічних посадах. У брутальніший спосіб двір дозволяє також владі вимагати від впливових осіб, яких вона не може не посилати в провінцію чи на кордони, залишати за себе заручників. Цей спосіб контролю може набувати відкритої й цинічної форми через обов’язок знаходитися при дворі для членів знатних сімей або ж прихованої й лицемірної форми через звичай надавати дітям освіту за межами їхніх сімей.

Загалом двір — це такий собі ілюзіон, рада, робочий кабінет і золота клітка. Це також і місце для ігор, бо треба ж десь розважатися. Ця остання функція похідна від попередніх: не розрядка створює двір, але дворові вона потрібна. Вона може мати важливі наслідки для культурного виробництва, адже двір потребує такої продукції, має високу платоспроможність і часто буває дуже освіченим і дуже вишуканим у своїх запитах.

Видатки імперії

Бюджет імперії можна уявити за умови, якщо розглядати тільки основні обсяги його коштів і не вимагати цифр. Ми доходимо висновку, що він зазвичай повинен мати дефіцит. За загальним правилом, державним бюджетом не можна керувати як приватним бюджетом. Приватна особа не може жити інакше, як тільки за рахунок тих коштів, які вона має, і це змушує її пристосовувати витрати до ресурсів, бо інакше вона розориться. У державі, навпаки, перше місце посідають витрати, оскільки в їхньому ідеальному визначенні вони означають ресурси, потрібні для спільного блага. Оскільки це спільне благо є умовою можливості всіх індивідуальних благ, громадяни зацікавлені надавати ресурси, які вимагає ця умова. Навіть у змодельованому прикладі державні витрати важко утримувати на заздалегідь визначеному рівні, бо не існує апріорного визначення колективного блага та способів його досягнення, а це унеможливлює розрахунок його вартості в ресурсах. Державні витрати завжди прагнуть досягти максимально високого рівня. Ця можливість залежить від двох основних параметрів. Один із них — це абсолютний обсяг ресурсів, які виробляє політія. Витрати не можуть, ясна річ, перевищувати цей обсяг, вони навіть далеко не досягають його, адже потрібно, щоб платник податків залишався з достатньою часткою того, що він продукує. Другим параметром є політичний режим і засоби, які має влада, щоб примусити громадян сплачувати податки. Таких засобів найбільше в демократії, бо політики можуть легше переконувати своїх виборців, що передбачені видатки спрямовані на колективне благо, і знаходити собі політичну підтримку, купуючи її, обіцяючи субсидії, звільнюючи від податків, надаючи захисту. Демократія — це зазвичай податковий прес, але від банкрутства її рятує більш висока економічна ефективність і наявність у громадян законних способів протестувати.

Абсолютна ієрократія взагалі й імперська зокрема перебувають у делікатнішому становищі щодо податків. Видатки в них не піддаються контролю не лише в загальному розумінні, коли державні витрати за своєю природою вирізняються невизначеністю, але й у конкретнішому розумінні, коли витрати стають результатом змагань і конкуренції, контроль за якими виходить з-під рук імперської влади. Так, приміром, військові витрати залежать від ворогів, яких потрібно стримувати, відкидати чи розбивати. Навіть якщо не враховувати труднощі з оцінкою реального рівня загрози та зацікавленості декого в її перебільшенні, константою є те, що саме ворог визначає небезпеку й виклики, які треба приймати, адже нападає ворог, а імперія захищається. Саме ворог фактично визначає рівень військових витрат, включно з тими, які походять від непевної оцінки загрози та від шахрайства. Велика китайська стіна, воєнне й стратегічне значення якої завжди було нульовим, вочевидь результат нерозумних розрахунків і чималого розкрадання ресурсів на користь людей, які обіймали високі посади. Хоча треба було, щоб реальні племена становили реальну загрозу для Китайської імперії!

Так само не піддаються контролю й ідеологічні витрати. Абсолют і пошук благодаті потребують, зрештою, тільки внутрішнього відчуження, а воно вимагає усамітнення — в окремому приміщенні, в пустелі, в горах або в лісі. Майже всі релігійні атрибути та відповідні витрати слід відносити на рахунок різноманітних видів паразитизму, предметом якого є релігійний чинник. Головний вид паразитизму — це паразитизм політичний. Ми не бачимо способів довести, що Бог, чи Аллах, чи Вішну хоча б якоюсь мірою були зацікавлені в розкоші собору, мечеті чи храму, а зацікавленість у цьому короля, султана чи магараджі очевидна. Тут проявляється їхній інтерес до марнославства, пихи, харизми, яку треба підтримувати, суперництва з іншими монархами, і цей інтерес легко зрозуміти з політичної точки зору, хоча він матиме неоднозначні наслідки: ніщо не може бути занадто красиве для богів, а треба мати щось красивіше, ніж у сусіди чи в попередника. Хоч як це парадоксально, але народ зазвичай схвалює такі витрати на вихваляння та на підвищення авторитету, бо вони дають йому змогу мріяти та бути символічно причетним до цієї розкоші. Це народне схвалення завжди має під собою раціональне підґрунтя, як завжди, коли якесь людське явище загальне, якщо не інваріантне. Якщо, коли слухатися Шекспіра і здорового глузду, людство визначається також і розкішшю, то розумний розрахунок має привести до висновку, що зважаючи на наявні ресурси на душу населення в середньому, кожен має кошти на таку нікудишню розкіш, яка навряд чи буде розкішшю, але якщо кожен покладе в спільну шапку свою нікчемну частку розкоші, то всі зможуть побачити прекрасний феєрверк, сліпучий палац, вражаючий храм... Людська уява дозволяє навіть знаходити реальне задоволення в упевненості, що твій монарх живе в більшій розкоші, ніж сусідні, навіть якщо народ нічого такого не бачить. Ця ідеологічна логіка витрат мала найщасливіші наслідки для людства, але з економічної точки зору вона означає паралельне зменшення заощаджень та інвестицій, а також застій чи навіть регрес розвитку, якщо належно не забезпечується відшкодування. З точки зору бюджету витрати на ідеологічні потреби не підлягають жодному контролю.

Бюрократичні витрати можна, як видається, легше контролювати за допомогою реалістичнішої оцінки потреб. Здоровий глузд легко переконати, що можна встановлювати розумну кількість потрібних