Читати книгу - "Дженні"

ночі, за винятком тих годин, коли він був у школі, і зараз, коли хлопчик зник, їй нічим більше зайнятися. Його батька так часто не було вдома, що, окрім відсутності їхньої принагідної метушні ввечері, він навряд чи й помітив би різницю. А щодо матері — Пітер завжди відчував сум і тягар лягав йому на серце, коли він згадував про неї, бо вона була такою гарною і він так її любив. Але це був сум, пов’язаний зі згадками про щось, що сталося вже давно. Немов у тумані, згадуючи своє попереднє життя, Пітер відчував, що його мати, напевно, спершу трохи засмутиться, бо його більше немає з ними, але вона, здається, ніколи не мала достатньо вільного часу, щоб сумувати, тому вона невдовзі звикне до його відсутності.

Насправді дедалі більше його родиною ставала Дженні, до якої він звертався по пораду, допомогу, товариство, довіру і навіть ласку. Хоч вона забагато говорила й не була найпрекраснішою кішкою на світі, однак від неї линуло привітне й чарівне тепло, що змушувало Пітера почуватися спокійно і щасливо, коли вони спали, пригорнувшись одне до одного, чи коли він іноді просто дивився на неї і бачив її милі риси, добрі очі, кмітливу мордочку і м’яку білу шию.

У світі було повно різних гарних котів, призових екземплярів, чиї фото він бачив в ілюстрованих журналах чи на котячих показах. Порівняно з ними Дженні виглядала досить просто, але це була приваблива простота, яку він не проміняв би на всю красу світу.

І це не його нещодавно придбана котяча сутність прагнула повернутися на Кавендиш М’явз у пошуках домівки, хоч кіт і цікавився, як там все без нього і що всі поробляють. Але він точно знав, що його батьки були людьми, які дуже мало або й зовсім не цікавилися тваринами. Тварини їм не потрібні, тож існувала дуже мала вірогідність, що вони підберуть двійко приблудних котів, таких, як він та Дженні.

Пітер запропонував Дженні допомогти йому повернутися додому на Кавендиш М’явз, можливо, найбільше через згадку про те, як Дженні відволікла його подорожжю до Шотландії, коли він почувався нещасним і засмученим їхньою поведінкою з містером Ґрімзом. Коли Пітер побачив, що його подруга тоне в глибини горя й провини за долю бідолашного старого, Пітер використав її прийом, сподіваючись, що це відволіче Дженні від думок про трагедію й особливо від того, що вона вважала себе її причиною. Він інстинктивно відчув, що ніхто і ніщо не зрушить Дженні з місця, окрім його прохання про допомогу.

Хай там як, коли вони вирушили на пошуки Кавендиш М’явз, Дженні була в ліпшому гуморі й міркувала про те, як допомогти Пітерові досягти бажаного.

Котам нелегко тривалий час пересуватися великим містом, а Дженні не могла допомогти Пітерові знайти шлях назад до Кавендиш М’явз. Вона ніколи не жила і навіть не бувала там, тож не мала можливості використати свій інстинкт домівки — певне автоматичне віднайдення напрямку, яке здійснюється за допомогою чутливих вусів і дає котам можливість безперешкодно подорожувати до того місця, де вони провели якийсь час.

Однак Пітер мав унікальну, з котячої точки зору, здатність розуміти, що говорять люди довкола, а ще вмів читати написи, наприклад, спереду на омнібусах, що в загальних рисах означують напрям їхнього руху. Після цього потрібно лише йти в тому напрямку і дістатися до потрібного місця чи на його околиці. Запанікувавши, коли виявилося, що він кіт та ще й бездомний, Пітер забіг далеко від домівки і не відстежував шляху назад. Однак він досить добре знався на своїх околицях і розумів, що якщо йому вдасться дістатися до Оксфорд-стріт чи Реджент-стріт, він знайде шлях додому.

Однак коли йшлося про те, щоб вижити в місті, не втрапити в халепу, їсти, пити і спати, Дженні, як завжди, виявилася безцінною.

Дорогою вона розповіла йому важливі речі, які потрібно котам знати про собак, як з ними впоратися. Наприклад, він має остерігатися будь-яких тер’єрів, а от на вуличних псів можна не зважати. Собак на шворках можна ігнорувати, хоч як би приголомшливо вони не гавкали, гарчали, погрожували й натягували повід. Вони чинять так лише тому, що припнуті до мотузки, яка, звісно, зачіпає їхню гідність. Саме тому вони й розігрують цю виставу, намагаючись показати, що зробили б, якби звільнилися. Вони поводяться так само, коли побачать іншого пса, і все це, за словами Дженні, суцільний блеф, на який не варто звертати ні найменшої уваги.

— Ніколи не тікай від пса, якщо ти можеш себе контролювати, — застерігала Дженні Пітера, — тому що більшість із них напівсліпі, схильні до істерик і переслідуватимуть усе, що рухається. Але якщо ти не бігтимеш, а стоятимеш на місці, ймовірно, собака пробіжить прямо перед тобою і вдасть, що не бачить і не чує тебе нюхом, особливо, якщо цей пес колись уже мав справу з одним із нас. Собаки мають гарну пам’ять.

— Маленьких собак можна поставити на місце, ударивши їх так само, як ми це робимо, коли граємося між собою. Хіба в цьому разі варто випустити кігті і бити швидко та сильно, бо більшість із них боїться, що їм видеруть очі, і не любить, коли в них подряпані носи, бо вони дуже чутливі. Ось, бачу, один пес шукає пригод, зараз я покажу тобі, що маю на увазі.

Шукаючи поживи, вони проходили через Сеттл-стріт, біля Вайтчейпел, коли розгодований шотландський тер’єр з гавкотом вискочив із дверей і, здавалося, хотів на них напасти.

Дженні мовчки присіла на тротуар, зустрічаючи ворога принизливою байдужістю, яку пес помилково сприйняв за страх. Це додало собаці сміливості наблизитися, тож Дженні ризикувала, що він справді її вкусить. Швидко, немов блискавка, кішка тричі вдарила лівою лапою, ухилившись якраз достатньо, щоб пес схибив. Наступної миті з роздертим носом і подряпиною під лівим оком собака кинувся назад до дверей із криком: «Допоможіть, убивають. Стережіться!».

— Поквапмося, — сказала Дженні Пітерові. — Зараз нам потрібно тікати. За мить зрозумієш, чому.

Пітер уже давно навчився не розпитувати її, особливо, коли йшлося про дії за частку секунди, тож він швидко відбіг за нею подалі звідси. Якраз вчасно, бо господиня