Читати книгу - "Хранителі"

повідомляє, що все під контролем, а тривога була помилковою.

— Все правильно.

— В агентстві зрозуміли, що місцеву поліцію не вдасться достатньо контролювати, тому їй не можна повністю довіряти. Це завдання для військових.

— Ми помилково здійняли тривогу.

— Чорта з два! Ближче до вечора в той же день ми дізнаємося, що гелікоптери морської піхоти з Ель-Торо прочісують пагорби Санта-Ани, а в середу зранку надійшло повідомлення, що сотня морських піхотинців з високоякісним обладнанням для стеження нишпорить у лісі.

— Я чув про це, але нашого департаменту це не стосується, — відповів Лем.

Волт щосили намагався не зустрічатися поглядом з Лемом, а дивився в ліс. Він точно знав, що Лем брехав, бо так було треба, і вважав, що негарно буде при цьому дивитися йому в очі. Хоча Волт здавався грубим та неотесаним, насправді він був навдивовижу тактовним, а вже з ким дружив, то дружив по-справжньому.

Але водночас він був окружним шерифом, і його обов’язком було розслідувати все, навіть знаючи, що Лем нічого не розповість. Тому він продовжував:

— Піхотинці повідомили нам, що у них навчання.

— Я теж таке чув.

— Нас завжди попереджають про навчання за десять днів.

Лем нічого не відповів. Йому здалося, що в лісі щось є: промайнула якась тінь і начебто якась темна маса ворухнулася у напівмороці соснового лісу.

— Отже, піхотинці провели там усю середу й половину четверга. Але коли журналісти пронюхали про «навчання» і почали нишпорити, то морпіхів негайно ж відкликають. Ті збирають манатки і повертаються на базу. Таке враження, що вони шукали там якусь штукенцію — страшну і суперсекретну, як дупа диявола, тож вирішили, що буде краще облишити пошуки, ніж дати журналюгам про щось пронюхати.

Витріщаючись у ліс, Лем щосили намагався роздивитися у дедалі густішій темряві той порух, який привернув його увагу хвилину тому.

Волт продовжував:

— Вчора після обіду в АНБ забажали, щоб ми надіслали їм звіт про всі «особливі випадки, незвичайні напади або дуже жорстокі вбивства». Ми зажадали пояснень, але відповіді так і не отримали.

Воно вже близько. Десь на відстані двадцяти п’яти метрів у лісовій темряві під вічнозеленим гіллям почувся хрускіт. Щось непомітно і швидко рухається, ховаючись поміж тіней. Лем засунув праву руку під піджак і намацав руків’я револьвера у плечовій кобурі.

— А наступного дня ми знайшли цього бідолашного сучого сина Далберґа, розірваного на шматки, — продовжував Волт. — Ця справа теж до біса цікава і «найжорстокіша» з-поміж усіх, які мені лише доводилося бачити. Тепер прибув ти, містер Лемюел Ейза Джонсон, начальник департаменту АНБ у Південній Каліфорнії. І я знаю, що ти прилетів сюди не для того, щоб запитати, що я готуватиму для завтрашньої гри в бридж — цибулеве пюре чи соус гуакамоле[24].

Істота вже була набагато ближче, ніж за двадцять п’ять метрів. Лема збивали з пантелику тіні та дивні й примарні промені надвечірнього сонця, яке пробивалося крізь дерева. Істота була на відстані не більше дванадцяти метрів (а може, й ближче), коли це раптом вона побігла прямо на них, продираючись крізь хащі. Лем закричав, витягнув з кобури револьвер і мимоволі відступив назад на кілька кроків, а потім прийняв стійку для стрільби, широко розставивши ноги і міцно тримаючи в руках револьвер.

— Це всього лише олень! — промовив Волт.

Дійсно, то був олень.

Він зупинився в трьох метрах від них під похиленим гіллям ялин, здивовано витріщаючись на чужинців. Його карі очі світилися від подиву. Він високо здійняв голову і настовбурчив вуха.

— Вони вже так звикли до людей у каньйоні, що стали майже ручними, — промовив Волт.

Лем тяжко зітхнув, опускаючи револьвер.

Наче відчувши їхню напруженість, олень повернувся і зник у лісі.

Волт витріщався на Лема.

— Друже, а ти гадав, це що?

Лем промовчав і лише витер спітнілі долоні об піджак.

Вітер посилювався і ставав прохолоднішим. Наступав вечір, а за ним одразу йшла ніч.

— Ніколи ще не бачив тебе наляканим, — сказав Волт.

— Це все через цілий чайник кофеїну. Я сьогодні випив занадто багати кави.

— Не городи херню.

Лем знизав плечима.

— Здається, тварина, що вбила Далберґа, зубаста, має пазурі й дуже лиха, — сказав Волт. — Але ніяка чортова тварина не поклала би посеред кухні голову на таріль. Шибеницький гумор, а тварини, наскільки мені відомо, не любителі жартувати. Хто б не був убивцею Далберґа, він залишив голову, щоб настрахати нас. Господи, з чим ми маємо справу?

— Краще тобі не знати. Та й тобі не треба цього знати, бо ця справа у моїй юрисдикції.

— Чорта з два!

— У мене є на це повноваження, — продовжував Лем. — Це справа федеральних органів, Волте. Я конфіскую всі свідчення, які зібрали твої люди, та звіти, які вони встигли написати. І ви повинні мовчати про те, що тут побачили. Нікому ні слова! Єдиним матеріалом у справі буде записка від мене, яка надає федеральним органам виняткове право у розслідуванні цієї справи, згідно із відповідними нормативними актами. Ти, Волте, не понесеш жодної