Читати книгу - "До ніг твоїх я небо простелю…"

в чому ж річ. Відчував, що Лія стривожена, отже, щось точно трапилось.

— Вважаю, — погодився Тимур. — Ти ніколи цього не робила. Що трапилося?

— Ще не знаю. Може, сам розповіси? — сердито запитала.

— Мамо, ти вже батька нагадуєш, — роздратовано кинув і відвернувся до вікна.

— Вчора батькові зателефонував тренер, просив терміново приїхати. Благо, тато був у душі й не почув дзвінка. Але ти щось накоїв, я відчуваю, — зупинила авто й серйозно глянула на сина. — Я не зрушу з цього місця, поки не розповіш.

Марат завмер в очікуванні.

Тимур закляк від почутого.

— То був лише жарт, — наляканим голосом почав виправдовуватися. — Я не хотів нікого підставляти, а тим паче…

— Який жарт?! Розповідай негайно! — майже криком суворо наказала мати.

— Я сховав чужі речі в шафку Алана, — боязко зізнався. — Думав, ми з хлопцями посміємося, коли бідолашний шукатиме їх. А вийшло…

— Продовжуй! — наполягла Лія. — Я маю знати, про що буде розмова у спортивному клубі.

— Той «придурок»…

— Тимуре!!! — щосили закричала. — Добирай слова!

— Пробач, мамо, — винувато син. — Є у нас один «відморожений». Ніхто з ним не спілкується. Коли побачив, що речі пропали — поскаржився напряму керівництву. Вони викликали тренера, переглянули відеокамери, все побачили і… Казали, що ледь стримали обурених батьків…

Від почутого Марат ледь не впав. Очі його налилися гнівом, скули заходили.

— Чому ти поклав речі саме в Аланову шафу?! — сердито запитала Лія. — Якби все полюбовно не вирішилося, їх знайшли б у твого брата і тоді…

— Ні, мамо! — у відчаї закричав Тимур. — Я не хотів нікого підставляти. Ми розраховували, що нещасний шукатиме, а не скаржитиметься. Наші шафи він відкрив би без проблем, а от Аланову… У нього ж нога хвора, його немає на тренуваннях. Я спеціально взяв ключ. Хто б здогадався?…

— Алан знає? — важко запитала.

— Ні, — стогнучи відповів.

— Тоді, ти свідомо намагався підставити брата, — підвела підсумок.

— Ти ж не скажеш батькові? — заблагався син. — Поговориш там і все вирішиш, правда?

— Не знаю, — важко зітхнула. — Зроблю все, що в моїх силах, але за наслідки не ручаюся, — завела машину й різко рушила з місця.

Марат виключив телефон і з розмаху кинув його на диван.

— Ох, Тимуре! Ох!!! — заревів на весь голос. — Доки випробовуватимеш моє терпіння?! Коли зупинишся?! Чи, як твоя мати?… — різко прикусив язика. — Що ж мені з тобою робити? Адже ти вже не малий… — сам себе питав.

Якийсь морально знесилений сів за стіл у своєму домашньому кабінеті.

Раптом почув легкий стук.

— Можна? — несміливо відчиняючи двері, запитала Марина Митрофанівна.

— Заходьте, — ствердно кивнув Марат.

— Я ненароком почула ваш сердитий голос, — присідаючи на диван, почала, — та ще й ім’я Тимура. Пробачте мою зайву цікавість, але він чимось серйозно провинився?

Рахімов мовчав. Було видно, що геть не налаштований на душевну бесіду.

— За роки, прожиті у цьому будинку, а це були щасливі роки, — щиро усміхнулася, — я добре вивчила дітей. Адже сама педагог. Усі вони прекрасні, виховані, люблять одне одного і батьків. Тому навіть припустити не можу, що має зробити син, аби викликати такий гнів свого батька?

Але Марат вперто мовчав і дивився в одну точку десь за вікном.

Дубровська, як педагог і психолог від природи, зрозуміла: тим, що насправді гризе його душу, господар ділитися не готовий.

— Запевняю вас, — закінчуючи монолог, сказала. — Між вашими дітьми — найщиріші братерські стосунки. Вони життя віддадуть одне за одного У полум’я скочать, не роздумуючи. Вас мучить не їхня поведінка, а власні внутрішні страхи, відомі тільки вам або найближчому оточенню. Та ці переживання несправедливо віддзеркалюються на Тимурові й Аланові, — попрямувала до дверей.

— У Тимурові інколи верховодять материнські гени, — раптом процідив крізь зуби Марат, не відриваючи погляду від вікна.

Марина Митрофанівна обернулася й здивовано глянула на Рахімова.

— А що не так з Лією Роланівною? — насупила брови. — Про такі гени можна тільки мріяти.

— Тимура народила інша жінка, — голосно зітхнув.

Ошелешена почутим, Дубровська знову зайняла своє місце на дивані.

— Це довга історія, — неохоче почав. — Наш з Лією первісток народився мертвим. Ми важко це пережили. Але ще важче було почути, що моя кохана жінка більше не зможе завагітніти. Я був морально розбитий, зламаний, але відмовитися від неї не зміг би ніколи. Вирішив жити без дітей, удвох до старості… Та Всевишній подарував мені сина від іншої жінки. Бачить Небо, я цього не хотів і не планував. Якби знав раніше — змусив би Ілону зробити аборт. Але ми не господарі своєї долі. Коли вперше взяв Тимура на руки… — боляче посміхнувся. — Хлопчик став світлим промінчиком, який засіяв у наших з Лією вистражданих серцях. Як можу не любити його? Він — частина моєї душі.

— Але ви не любили його матір, — підкреслила Дубровська.

— Не любив, — підтвердив.

— Тимур знає? Він спілкується з тою жінкою?

— Ні, — коротко відповів. — Вона померла при пологах. Я йому не розповідав.

— Чому? — здивувалася.

— Ще не час. Він повинен подорослішати.

— Час давно минув, — дозволила собі повчати Марина Митрофанівна. — Я зрозуміла. Ваші страхи народилися разом з Аланом, — хитро усміхнулася. — Це дитина коханої жінки, її плоть і кров. Та ще й як дві краплі води схожа на вас. Насамперед ви переживаєте, чи підтримуватиме його Тимур у майбутньому, чи…

— Вони обидва — моя плоть і кров, — різко обірвав, твердо наголошуючи на слові «моя». Я ні в якому разі не розділяю своїх дітей. У свій час на обох ляже велика відповідальність, — пояснив. — На відміну від Мирона й Міри — Алан з Тимуром, наче два локомотиви тягтимуть на своїх чоловічих плечах сімейний потяг угору. Від їхньої злагодженості, відповідальності, вміння своєчасно приймати правильні