Читати книгу - "Донор для небіжчика"

Він секунду дивився на гротескну ступню, яка придавила його руку; на жовтувату полущену шкіру, до якої прилипли шматочки вологої землі та засохла травинка…

Нарешті ступня відпустила його руку.

За три кроки перед ним стояло щось, що одночасно нагадувало й людську мумію, і двоногого павука, й дерево з якоїсь далекої планети — бродячий жах із кошмарів недоумкуватої дитини…

— Я прийшов тебе вбити, Добрий Лікарю!..

Ховаючись у густому листі, Герман просидів біля двох годин на дереві, спостерігаючи за вікнами квартири Лозинського. Старий розлогий каштан, що служив йому спостережним пунктом, ріс кроків за тридцять від будинку хірурга.

Була вже десь половина першої ночі, але, незважаючи на пізній час, той не з’являвся. Мабуть, десь затримувався.

Мрячив противний дощ, посилюючись часом до зливи.

Однак Герман не відчував ні дощу, ні вітру — нічого. Втім, відсутності цих відчуттів він теж не зауважував.

Просочуючись крізь крону каштана, вода лилася тонкими струмками на його тіло й, минаючи вигини та западини, безперешкодно падала вниз, немов Герман був лише галузкою дерева чи дивним наростом на його стовбурі, що володіє власним розумом.

Він невідривно стежив за вікнами хірурга Лозинського. Той прийде сам чи когось приведе? Очевидно, лікар був самотній, може, розлучений. Навіть із такої відстані Герман бачив брудні вікна його квартири та недбало засунуті пом’яті штори… — вікна самотнього чоловіка. Вікна, що так невловимо схожі на його власні — не зовні…

Кватирку було відчинено. Саме таким шляхом він збирався потрапити в помешкання хірурга, коли прийде на це час і сприятливо складуться обставини, — можливо, сьогодні. Те, що житло Лозинського розташоване на третьому поверсі, його зовсім не бентежило. Не докладаючи особливих зусиль, Герман здатний був піднятися без зайвого шуму до третього поверху — чіпляючись за віконні рами й вузькі просвіти між цеглинами. За лічені секунди. Його самого це вже анітрошки не дивувало. Як і те, що він дізнається про прихід Лозинського, навіть коли той не стане вмикати світла — він просто побачить за шторами блукаючий квартирою вогник розмитої людської фігури, схожий на радіоактивну примару.

…Після третього приступу Герман пролежав без свідомості до обіду 25 вересня, тобто близько десяти годин. Відкривши очі, він побачив перед собою відірвану собачу голову з відкритими, затягнутими мутною плівкою очима й виваленим язиком. Навколо все було густо заляпане запеченими згустками крові — паркет, стіни й навіть журнальний столик.

Герман, не розуміючи що сталося, кілька хвилин дивився на голову мертвого собаки, потім щось у пам’яті почало прояснятися. Він більш-менш пам’ятав розмову з батьком, пекельний біль, коли почався приступ, але що стосувалося собаки, точніше, його голови…

Виникало враження, наче спогади, пов’язані з нею, належали комусь іншому — настільки дивно відсторонений мозок відтворював окремі деталі цих картин. Це було схоже на фільм, назва якого стерлася з пам’яті. Зберігся єдиний «кадр»: бездомний дворняга, прив’язаний до лавки за задню лапу мотузкою для білизни, ймовірно, дітьми заради забави. Коли Герман до нього наблизився, шерсть на спині собаки стала сторчма, однак він не видав ні звуку — здається, намагався заскиглити, але… не посмів? Не зміг? Про те, що сталося далі, Герман міг тільки здогадуватися.

Він відвернувся від неприємного видовища в кутку вітальні, але продовжував лежати на спині, намагаючись привести в порядок думки. Недавній приступ не залишив після себе болю, однак у відчуттях Германа з’явилися нові інтонації…

Раптом у голові озвався завжди впізнаваний голос Незалежного Експерта:

«Знаєш, що це все означає? Інколи ти цілком утрачаєш над собою контроль… Твоє перетворення ще не закінчилося — воно триває, і ти вже нічого не можеш із цим зробити. Він не зупиниться, поки не одержить над тобою абсолютну владу. Але ти повинен хоча б спробувати протистояти йому… Тому що наступного разу на місці собаки може виявитися…»

Тирада Експерта пройшла повз свідомість Германа — його увага була прикута до дивного звуку, що заповнював навколишній простір — шиплячого і трохи потріскуючого — щось схоже він чув у дитинстві, коли підносив вухо до склянки із молочним коктейлем, який щойно збили міксером.

Вмить Герман зрозумів, що джерелом цього дивного звуку є його тіло.

Воно відчутно, рази у два, зменшилося в об’ємі, немов висохло. Пожовтіла шкіра зморщилась, як поверхня повітряної кулі; місцями вона звисала величезними пластинчастими струпами. Коли Герман почав підводитися, струпи посипалися з нього, як стара штукатурка — від них і чувся той неголосний шиплячий звук. На підлозі залишився слід, який повторював обриси його тіла.

Потім Герман виявив, що здатний рухатися з незбагненною швидкістю. А в наступні три дні, коли процес нового перетворення завершився, він мимоволі став нагадувати собі щось проміжне між гігантським двоногим павуком і воскреслою мумією.

Його шкіра стала схожа на броню, що обтягає тіло, як панцир, зберігаючи еластичність лише в районі рухомих частин — на згинах ліктів, колін, пальців і так далі.

Тепер Герман почував себе надзвичайно сильним і швидким — кращим, аніж будь-коли досі. Його більше не цікавило, скільки ще протягне організм, позбавлений їжі й води. І зовсім не хвилювало майбутнє.

Пізнього