Читати книгу - "Коло смерті"

178
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 46 47 48 ... 123
Перейти на сторінку:
носом. Розділ 25

— Саме так, — усміхнувся чоловік. — Це я — Рюнер Віснер.

То був дебелий чолов'яга з рум'яним обличчям і великими, почервонілими руками, які він обтер до білого халата, перш ніж поручкатися зі мною. Побачити іншу, ніж агресія, реакцію, стало справжньою полегшою.

— Мікаель Бренне.

Я зацікавлено роззирнувся навкруги. Заготівельний пункт риби розташовувався в окремій бухточці, далі на південь від самого поселення. Там був величезний причал з іржавим краном, чималий двоповерховий мурований будинок, трохи далі — перекошений старий пакгауз.

— Це ваша вотчина, так?

— Еге ж. Рід Віснерів уже багато століть рибалить тут. Тутешні води багаті на рибу. Тільки завдяки рибі ця громада й існує…

Він вимовив це з такою самовпевненістю і гордістю, ніби цілісінький Вестьой існує винятково з його ласки.

На причалі було чисто й охайно. Ворота складу відчинені. Білі полістиролові скрині складені вздовж стіни, посеред ангара стояв оранжевий палетопідйомник, але жодної активності всередині я не помітив.

— Щось тихо у вас…

— Та тихо… Займатися рибою стає невигідно. Тріска майже зникла з Північного моря, та, незважаючи на це, ціни такі низькі, що заробітку, по суті, немає.

— То підприємство згорнулося?

— Ще дриґається, обсяги тільки зменшилися. Тримаюся за нього радше з сентименту. Рибальством займалося, як уже мовилося, не одне покоління, та й зосталося ще на острові три-чотири рибацькі моторки. Де їм здавати улов, як не в мене…

— А ви вже далі продаєте, у крамниці?

— Укладаємо рибу на лід і веземо до Ганстгольму, до Данії, а там продаємо з аукціону. Однак ціни нестабільні й низькі. Буває, втрачаємо гроші.

— То з чого живете?

Віснер усміхнувся і показав рукою:

— Он там, за мисом, є рибницьке господарство, ще одне — на півдні острова. Вирощування лосося — галузь непевна, є зростання, є спади. Але акціонерне товариство Віснер-Риба AT наростило фінансову основу, щоб протистояти рецесії. На нинішній час таке господарство ліпше за власний грошовий верстат. Маємо ще й інші плани. Он там, на пляжі, я побудую відпочивальні будиночки, стилізовані під рибацькі хижі, насамперед для німецьких туристів. А ще маємо інші сфери бізнесових інтересів на суходолі. Даємо собі раду!

— Так, скидається на те, — відповів я.

Невеличка моторка, обігнувши мис, прямувала до нас. Над водою линуло татахкання двигуна, що працював на малих обертах.

— Та вас, мабуть, більше цікавить минуле, Бренне.

— Ви знаєте, навіщо я тут?

— Звісно, знаю, — усміхнувся Віснер.

— Швидко ж розповзаються чутки.

— Ви навіть не уявляєте, як швидко… Я вже вас виглядав, коли ж з'явитеся…

— О, з чого б то?

— У ті часи тут кипіла робота. Майже всі, хто хотів заробити кілька зайвих крон, працювали у мене в розпал сезону. Анна і Сірі теж часто шукали приробітку. Тож, природно, я сподівався вашої появи.

— І Арон?

Віснер знизав плечима.

— Час до часу, наскільки я пригадую, однак, з мого боку, то більше була благочинність. Арон відрізнявся від решти. Він був тихий та ввічливий, але вкрай не зосереджений. Дуже легко відволікався на інше.

— Яким було його ставлення до Анни й Сірі? Щось особливе помічали?

— Важко сказати. Знаєте, я ніколи не контактував надто близько з молодими. Тоді тут багато працювало люду, я ж здебільшого сидів у конторі. Ні, нічого особливо не помічав.

— А дівчата?

— А що, дівчата?

— Ну, що б ви могли про них розповісти?

— Двоє цілком звичайних дівчисьок, — Віснер розвів руками. — Нічим надзвичайним не вирізнялися, важко пригадати, стільки часу минуло. Анна начеб жвавішою була, Сірі — така собі тиха мишка.

— Ви з ними не спілкувалися ближче?

— Та ні, навіщо? Двоє дівчат з-поміж багатьох охочих заробити якісь додаткові гроші.

Маленький човен поволі підплив до причалу. Рюнар Віснер підхопив швартовий, який йому кинули на берег.

— Привіт, Ґуставе! — гукнув він. — Що сьогодні маєш для мене?

Я глянув униз, у човен, і впізнав чорне волосся і подзьобані рубцями від вугрів щоки войовничого молодика, який не хотів покидати кав'ярні після закриття.

— Привіт! — гукнув я і кивнув, та погляд у юнака був порожній і зневажливий, замість відповіді він лише відвернувся і послав у воду коричневий плювок. Рюнар Віснер був заклопотаний прив'язуванням кормового швартового,

1 ... 46 47 48 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коло смерті», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Коло смерті"