Читати книгу - "Свій час"

у початкову позицію якісь регулятори на своєму звуковому пульті дизайну кінця минулого сторіччя, Арна, зав’язавши хустинку, застібала змійку на зеленій курточці, і лише Богдан нічого не робив, стримів у часі, мов стовп у морській воді, бовтаючи ногами. Раніше він не помічав таких підвішених митей — а зараз вони були кричущо неправильні, майже нестерпні. Добре хоч, що тривав загальний сміх.

— Щоб до вечора мені звів! — несподівано грізно скомандувала Арна Владові.

— Що?

— Усе, що записали.

— А сенс? Запишемо до кінця, тоді й засяду зводити. У мене такий метод.

— Метод!.. Рене Декарт, блін. Богдане, гаркни на нього!

Вона щосили намагалася здаватися серйозною, а сама вся аж іскрилася сміхом, яскравими промінчиками з-під салатової хустинки, і Богдан затупцяв на місці, не маючи й гадки, чого вона від нього хоче, і знову-таки гаючи, гаючи час… У хаотичному русі перетнувся поглядом із Владом, і той з готовністю кивнув:

— Зрозумів.

— Па-па, генію!

Арна взяла Богдана за руку, і вони опинилися надворі, моментально, не проходячи нелогічно довгий напівпідвальний коридор і, здається, навіть не торкнувшись дверей з написом «Тихо, триває запис».

— Ти метушишся, — сказала вона йому вже надворі, облившись сонцем і сховавшись за темні окуляри. — Квапишся, поспішаєш, прибігаєш захеканий. А цього не треба. Просто розганяйся і все.

— Як це?

— Досі не второпав? Ну нічого, зрозумієш. На ось, до речі.

Вона попорпалась у торбинці, іншій, сплетеній з товстих мотузок коричневого та оливкового кольору, і витягла книжку. Товсту, ледь розбухлу, не раз читану книжку — і теж, наче навмисно, в зеленій палітурці. Богдан узяв. Під білим написом «Андрій Маркович» звивалась багатошарова горизонтальна вісімка, знак нескінченності, крізь неї проступали розмиті, не прочитати, літери.

— Найкльовіший його роман, — мовила Арна. — До того ж решта у мене в електронці. Але «Вісім» — справді супер. Про час і про свободу. Маркович, як на мене, тільки про це й пише, дві головні його теми. Я хотіла вчора запитати, чому так, але застрьомалася тих дядечків із тітоньками.

Богдан покрутив і погортав книжку — він вийшов сьогодні з порожніми руками, і покласти її було категорично нікуди — і по-ідіотському мовив:

— Прочитаю, дякую.

Вони повернули за ріг і опинилися в затінку, крижаному густому затінку панельної висотки. Богдан бував у цьому районі, спальних джунглях міста, разів зо три чи чотири в житті, із них два — вчора і ось зараз.

— На маршрутку? — запитав він, чесно намагаючись не метушитися.

— Брррр! Послухай, начебто ж вересень, чому так холодно?

— Бо треба було светр вдягнути.

Мовив — і негайно залився гарячою червоною фарбою по самі вуха, дивлячись на зіщулену Арну, в самій лише маєчці під тоненькою вітрівкою, а під маєчкою взагалі… чорт, і треба було роздивлятися ті фотки в гуглі… Може, віддати їй свою куртку? Вона сміятиметься, сто відсотків, дзвінко реготатиме на всю вулицю, до горішніх поверхів сірих панельок, але все-таки зігріється. Уже взявся вільною рукою за змійку, аж раптом Арна пригальмувала і вимогливо запитала:

— У тебе закордонний паспорт з собою?

Усе-таки вона була не зрозуміліша за власні вірші. Богдан розгубився:

— У мене його взагалі немає.

— Блін.

Лише зараз він побачив те, на що дивилася вона: яскраву вивіску над входом у напівпідвал, оранжево-синю табличку з накладною зеленою пальмою і написом: «їдьмо!» Мабуть, якась турагенція.

— А просто?

— Що?

— Та що ж ти так гальмуєш… Паспорт є, звичайний?

— Звичайний — так.

Богдан завжди носив документи з собою, у внутрішній кишені куртки, відколи його помилково затримали були менти, вони полювали на компанію обкурених малоліток, які розтрощили з десяток вітрин: хоч як це дивно, пред’явленого паспорта вистачило, хоча його вже збиралися бити. Знову ж таки, дані з кодом регулярно ставали в пригоді для заповнення всіляких відомчих папірців.

— То їдьмо.

— Куди?

— Не скажете, де тут зупиняється маршрутка до аеропорту? — це Арна запитала, звісно ж, не в нього.

— Он, — теж дещо здивовано відповів перший стрічний. — П’ятдесят друга, бачите, саме від’їжджає.

— Нічого, ми встигнемо.

Вони, ясна річ, устигли і бадьоро їхали повз руду лісосмугу, що нею так раптово закінчилося місто, коли Богдан передав за проїзд на двох і, здобувши перемогу в жорстокій внутрішній боротьбі, виклично повідомив Арні, що він не має грошей.

— У мене теж немає, — легко озвалась вона.

— Немає — це для тебе скільки? — єхидно кинув він, лякаючись сам себе, але це все-таки було краще, ніж мимрити.

— Це я гаманець удома забула, — відповіла Арна. В її темних окулярах стрибали дерева і квадрати полів.

— А навіщо ми тоді їдемо в аеропорт?

— Гаманець, а не паспорт.

Розпитувати в неї не було сенсу. Богдан відвернувся, твердо вирішивши не промовити більше й слова, і тоді вона пояснила сама:

— Квитки нам фінансує держава. Не можуть же мені дозволити застудитися і померти напередодні