Читати книгу - "Подвійні міражі"

присяду… може, ти поспав би?

— І посплю, — з п’яною рішучістю згодився Бобир. — Тільки розповім до кінця, небагато лишилося. Не втомилася ще, горе моє слухати?

— Ні.

— Дівчина стримана, небалакуча, руда. Одна штука. Класно.

— Ти забув додати «розкладається».

— Я ніколи нічого не забуваю. У мене та… як її. забув… О, так! Абсолютна пам’ять. Отже, доки тато був живий, маман карали мене тим, що ігнорували. Він умовляв, пояснював, погрожував розлученням — усе марно. А як може ігнорувати жінка — то треба повість писати. Кров’ю. Потім батько помер, — Юрко вже не раз ловив себе на тому, що, сп’янівши, ставав багатослівним і пишномовним. — І для меммі настали жнива.

— Ким був твій тато?

— Пожежником. Загинув під час гасіння пожежі. Виніс двох дітей з вогню, а третього не встиг. На них балка впала, перекриття, і він хлопчика закрив своїм тілом. Хлопчик вижив, батько — ні. Наступного дня хтось у газеті написав: «Згорів на роботі». Дуже смішно, правда?

— Можна луснути зо сміху.

— От і я кажу. Мати почала мене бити. Спочатку — з приводу. Приводів знаходилось багато. Ці діти… треба їх лупити як Сидорову козу. Що і втілювалося в життя з рішучістю Мао Цзедуна. Потім рідна ненька втомилася придурюватися, ніби привід має значення, і взагалі нащось потрібен, і стала гамселити мене просто так. Це тривало три роки, з дванадцяти до п’ятнадцяти. Підлітковий рай. А коли я втомився вправляти вивихнуті зуби, то накивав п’ятами.

— Куди?!

— В нікуди.

— І ти казав їй, що не винен?

— Сто разів на день. Сорок тисяч разів на рік. Та хто мене слухав? Мама знають, що я винен. Мама краще знають. Рита і тато — єдині, хто любив мене. І кого я любив.

— Тепер вже не єдині. Спи, а я тобі щось розповім.

— О! Я весь одне велике вухо!

— Знаєш що? Ти дуже симпатичний.

— Так, продовжуй, я казки люблю.

— І розумний.

— Це уже фантастика.

— І порядний…

— Містика. Я тебе кохаю.

Влада засміялася.

— То хто з нас казкар? Нагадати, хто я така? Я повія і наркоманка. Я…

— Владлено, помовч. Кохання не питає.

Він не почув, як Влада пішла. На ранок про її присутність нагадував лише келих із рештками полуничного вина і легкий запах нарцисів. І гострий біль у серці.

14

Десь за місяць після знайомства з Владою до їхнього відділку завітала Надійка. Сестра. Прокіп Якович, побачивши її з вікна начальницького кабінету, ледь у штани не наклав. Візит невістки самого Бабія не віщував йому нічого доброго. Прокіп Якович помчав зустрічати неждану гостю особисто, й був уражений, щоб не сказати шокований тим, що пані Надія, скинувши йому на руки шубку зі штучного хутра під блакитну норку (за два кроки не відрізниш), привіталася та учительським тоном заявила: «Я бажаю бачити Юрія Антощука». Ошелешений начальник не відразу збагнув, про кого йдеться, а коли до нього дійшло, що Юрій Антощук — це Бобир, полегшено видихнув:

— Та він цеє… на завданні зараз. Свідків опитує. Перспективний хлопець. Чаю, кави не бажаєте? Може, я вам чимось допоможу?

— «Ні» на всі ваші питання, — от цікаво, що таке є у шкільних учительок, що від їхнього голосу ти, підполковник міліції в літах, відчуваєш себе шкодливим підлітком, якого викликають до директора? — Прошу дуже підказати, де мені зачекати на пана Юрія?

Прокіп Якович провів Надійку до свого кабінету і лишив саму, так і не позбавившись гидкого відчуття, що вона не лише знає про все, що виробляють тут із її сестрою, але й бачить наскрізь і його, і його особисту в цьому участь. А коли Юрко залетів до кабінету, пришвидшений керівничими штурханами в спину і питанням: «Якого хєра їй від тебе треба?!», і назустріч йому піднялася Влада, він закляк біля одвірка. І лише за мить усвідомив — ні, це сестра. Надійка. На честь Крупської. Гарна стрижка і барвінкові очі.

— У вас очі голубі! — вигукнув він, по-дурному чи по-дитячому, що, власне, одне й те саме. Вказувати на очевидне — не найкращий спосіб познайомитися. Рожеві губки Надійки іронічно скривилися.

— А ви дійсно перспективний. Справжній детектив! Шерлок Холмс вам і до обцасів не доріс.

Юрко теж усміхнувся. Він любив виклики, завжди радо їх приймав, і, якщо був збитий з пантелику, то можливість поворушити мізками незмінно приводила його до тями.

— Чим можу прислужитися, пані Надіє? Сподіваюся, ви тут не за тим, аби заяву накатати на свого благовірного?

— А чого б це раптом я…

— Ви ж з ним ранком посварилися, хіба ні? І то дуже. Через ваш візит сюди, я гадаю. Він, напевне, говорив, що це зашкодить його батьку, а ви…

— Плакала. Так. Ви помітили це?

— Звісно.

— Маю очі червоні?

— Ні. Сумні дуже. Завжди видно, коли жінка нещодавно плакала від болю.

— Він не бив мене! — обурилася Надійка.

— Люба пані, біль буває різним. Я на цьому знаюся. Отже… що вас сюди привело?

— Ваш зв’язок із Владою, — Надія всілася на офісне крісло, відкрила блакитну шкіряну сумочку і дістала звідти фото. — І оце лайно.

На поліровану стільницю ліг усміхнений писок Антона.

На той час, нехай і в загальних рисах, але Юрко знав усю Владину історію. Як колишній чоловік посадив її на герич, аби була більш зговірливою, як потім продавав, спочатку в «Кобальті», згодом, коли зносилася — під «Кобальтом», а ще пізніше відпустив, як сам казав, «на вільні хліби». Бобир наче й досі чув ніжний Владин голос.

Я хотіла втекти, Юрцю. Бог мені свідок, хотіла.