Читати книгу - "ГЧ"

сірникова… Всі вони змушені користуватися сирим, недосушеним матеріалом, і в цьому головна причина поганої якості споруд, виробів…

Якщо Микола правий, то як важливо для держави створити високочастотну сушарню на фабриці. Її треба споруджувати як дослідний сушильний завод, що розв’язуватиме загальнодержавну проблему! Цю ініціативу підтримає уряд…

Федір швидко йшов спустілими вулицями нічної Москви. Мрії його злітали все вище, і майбутнє ніколи ще не уявлялося йому таким ясним і чудовим, сповненим перемог…

Ранком на фабриці він ледве дочекався приходу директора, щоб зібрати все начальство і викласти свої надзвичайні новини.

Повідомлення його було коротким і, як йому здавалося, гранично ясним і переконливим. Він знайшов спосіб, який дасть можливість не тільки вивести фабрику з прориву, але й розширити виробництво, випускати продукцію найвищої якості. Треба тільки відмовитися від повітряного сушіння і збудувати високочастотну установку. Вона дорога, але це не має значення, вона швидко окупиться, бо процес сушіння прискорюється більше, ніж у тисячу разів, а брак падає до нуля. Фабрика буде назавжди забезпечена прекрасним сухим матеріалом… Учора один інженер-винахідник показав йому дослід… Розповідаючи далі, Федір витягнув з кишені загорнутий у папір вчорашній березовий брусок і подав його директорові.

Треба сказати, що вранці, до приходу директора, Федір встиг пройтись по фабриці з цим бруском. Робітники дивувалися і, приголомшені «чудом», мовчали. Брусок перемацали десятки пальців, його терли, давили нігтями, пробували терпугом. Він зробився схожий на старий обгризений мишами сухар, що валявся десь за шафою.

Захоплений своєю ідеєю, Федір не помічав, що цей брусок, спалений всередині, брусок, який здавався йому найпереконливішим аргументом на користь нового способу сушіння, діє проти нього. Розглядаючи його, кожен починав думати не так про ділове розв’язання питання, як про саме це дивне і малоймовірне явище, схоже на ловкий фокус. А реформа, яку пропонував Федір, відходила на задній план і уявлялася ще більш сумнівною, ніж цей трюк.

Директор, досхочу наколупавшись складаним ножиком у бруску, несподівано виклав купу солідних заперечень: і місця нема для нової сушарні, і додаткової електроенергії не дадуть, і великих асигнувань на будівництво не дозволять… Головний інженер Вольський сказав, що пропозиція Решеткова заслуговує на увагу, але її ще треба добре вивчити — не все, що добре виходить в лабораторному експерименті, придатне для виробництва…

Федір побачив, нарешті, що його пропозицію провалюють. І хто! Свої ж… Однодумці! Це було так несподівано, що він спершу розгубився. Потім образився. Потім розізлився, схопив, — мало не вирвав з рук Вольського, — свій брусок, загорнув його в той самий папірець і сховав у кишеню. Жести були красномовні, всі стежили за ними.

— «Віддайте мої іграшки!» — тоном скривдженої дитини сказав головбух, літній, лисий чоловік, завжди з нахилом до гумору. Він бачив, що Решетков втрачає рівновагу…

Доброзичливий сміх присутніх збентежив, але й урівноважив Федора. Тільки тепер він зрозумів свою помилку…

— Я, очевидно, поганий адвокат, — сказав він, заспокоюючись, — і не зумів переконати вас у тому, в чому сам упевнений… Але іншого виходу я не бачу. З нашої сушарні нічого більше витиснути не можна, вона спроектована для досить уже підсушеної, витриманої деревини, якої тепер нема і в найближчі роки, мабуть, не буде. А високочастотний спосіб дасть можливість приймати дерево будь-якої вологості і швидко перетворювати його на чудовий матеріал… Є дуже простий спосіб пересвідчитися в тому, що це не фантазія: поїхати до інженера Тунгусова і побачити на власні очі, як це відбувається. До речі, він краще за мене зуміє довести переваги такого способу…

— Оце добре! — зрадів Храпов. — Давай, Решетков, влаштовуй побачення. Поїдемо з Вольським, подивимося, обговоримо… Ну, все поки що?

 А що влаштовувати? Зараз подзвоню, і поїдемо, — сказав Федір, рішуче набираючи номер. Але й тут у нього вийшов промах.

Вислухавши Федора, Микола розсердився. Він щойно одержав останні деталі з кварцового скла і весь поринув у завершальні монтажні роботи. До того ж і відпустка вже минала.

— Федю, любий, — розізлившись, він завжди ставав в’їдливо-лагідним, — до біса цю сушарню. Розумієш? Я ж тобі сказав — коли закінчу. Який сьогодні день? Вівторок? Дзвони у п’ятницю. Прийміть запевнення і таке інше. — І він поклав трубку.

— В п’ятницю… — зніяковіло повторив Федір.

І всі знову посміхнулися. Посміхнулися такій прозорості внутрішнього світу цієї молодої, безпосередньої людини…

* * *

Настали останні, вирішальні дні.

Рівно півроку минуло відтоді, як Тунгусов, кинувши все, з головою поринув у створення свого фантастичного «генератора чудес». Ця таємнича назва, іронічно кинута вперше Федором, тепер у дружніх розмовах набула пристойної, суворої форми: «ГЧ».

Всупереч звичаєві Тунгусова, апарат не був упорядкований до кінця. Надзвичайно складний монтаж, величезна кількість деталей не були сховані в спільну оболонку. Бракувало «одягу», його замінював простий шматок бязі, яким Тунгусов накривав зверху агрегат, коли припиняв роботу.

Деталі кількох складних конструктивних вузлів можна було остаточно розмістити тільки після старанної перевірки їх в роботі. І от Тунгусов перевіряв, шукав це найвигідніше розташування деталей. Колосальна частота пульсу, який готовий був забитися і оживити поки що холодне тіло «ГЧ», змушувала враховувати кожну десяту частку міліметра взаємної відстані між деталями та екранами, бо саме в ній у чутливому дотикові і сплетінні невидимих електричних та магнітних полів і народжувалося нове проміння.

Тунгусов зовсім не виходив з дому. Кожен новий день він вважав останнім днем цієї стомлюючої роботи. Він вимірював, розраховував, потім припаював деталі, а вони в цей час сповзали з визначеного їм місця, зсувалися на якусь невловиму частину міліметра, на непомітну частку градуса. Вимірювальні прилади капризували, доводилося обчислювати і враховувати помилки, придумувати нові способи вимірювань.

Тьотя Паша навіть бурчати перестала. Вона знала, що робота закінчується, і чекала цього кінця з таким самим нетерпінням, як і Тунгусов.

— А стекла всі прикрутив? — питала вона співчутливо, поглядаючи здалеку на дивовижний апарат.

— Стекла всі, тьотю Пашо. Тепер