Читати книгу - "Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]"

— Ти сказав, — кивнув Чоломир.

— Можу присягнути.

— Не треба.

Вже у дверях світлиці Веремко озирнувся й спитав:

— Так чи можу я провести Горанових челядників до старого городища.

— Ні.

— Твоя воля, пресвітлий княже.

— Так і є. Моя воля, — підтвердив Чоломир. — А того вихудлого срібляка можеш Горанові не вертати.

— Осьдечки він, слід. — Кремезний слідопит-горянин, який називався Колодієм, відгорнув снігову кору, показав Макарію на крижану шкаралупу, що формою нагадувала маленький човник.

— Вони йшли на південь?

— Ніби й так. — Слідопит промацав наст патичком, відгорнув кору за два кроки від першого сліду. — Моця-пихавиця!

— Що? — Візантієць й собі нахилився над сніговою ямкою, придивився. — Ведмежий слід?

Колодій кивнув, рушив стежкою, знайшов ще ямку.

— Слідище, — видихнув він у густу бороду. — Ведмедик-блудник тутка гуляв. Здоровезний.

Вони пройшли ще зо дві сотні кроків. Під високим дубом помітили лисиць, що обгризали м’ясо зі свіжого ведмежого кістяка. Побачивши людей, лисиці повтікали. Слідопит неквапно оглянув залишки звіра, дерево, все навколо. Знайшов держално ножа, уважно його вивчив.

— Ведмідь за ними вчепився, а вони влізли на дерево. — Колодій показав на дуб. — Живодьор за ними, онде кора іздерта. Там й там теж… Люто до них пнувся, стрибав, ліз. Вони рогатинами його буцали, він узяв їх в облогу. А потім прийшли чужі люди. Моцні вої. Ведмедя ізнищили, обдерли з нього шкуру і жир. Жінок твоїх вони забрали. — Слідопит показав у бік темної логовини. — Он туди їх повели.

— Можемо їх наздогнати?

— Не варто. — Колодій покачав волохатою головою.

— Чому?

— Вони нас ізнищать.

— Їх багато?

— Троє, — впевнено сказав слідопит. — Але я за ними не піду.

— Йдемо тоді до Бойва. Най дасть підмогу.

— Не дасть. Його хапальники не підуть.

— Чому?

— Бо так, — Колодій показав Макарієві держално. — То були не прості люди, вони гремівники, тричі оперезані… Бачиш? — Слідопит підніс роговий циліндр упритул до очей візантійця. — Це Чорнобогові риси й креси. Забудь, чоловіче, за своїх жінок. З них гремівники босорок робитимуть.

— А що, Бойв простить їм смерть свого сина?

— А хто казав, що заставу ізнищили ті, хто вичепив твоїх жінок? — знизав плечима слідопит. — Міркую так: не встигли б вони за одну ніч й нищення таке вчинити, й від Вузьких воріт аж сюди прийти, відьму вбити, ведмедя ізпатрати, ще й жінок твоїх з дубу зняти. То були інші.

— А сліди з воріт наче сюди ведуть, — нагадав візантієць.

— То були інші, — сказав як відрізав Колодій і рушив назад, до Білих каменів.

Всю дорогу до городища слова слідопита не виходили Макарію з голови. З твоїх жінок гремівники, тричі оперезані, босорок робитимуть, сказав Колодій. Перша назва чітко вказувала на джерело нічного нападу — Громовий хребет. «Тричі оперезаними» верховинці називали чаклунів та їхніх слуг. А босорками — себто відьмами, бісицями — горяни спересердя кляли своїх жінок, які, за давнім тутешнім поконом, перед повноліттям побували в руках чаклунів. Цей немилосердний звичай свого часу вельми здивував Макарія. Він розпитував про нього лісову відьму, а та наспівала візантійцеві думу-оповідку про битву рахманів з Гаргоном. Від тієї битви, казала відьма, й настало для верховинців велике згіршення.

В тій думі розповідалось, що в давні-предавні часи до Карпат прийшло дванадцять святих аскетів, що звалися рахманами. Жили вони за морями, у благій землі, тримали суворі пости і молилися там за всіх сущих. До гірського краю привела їх звістка, що з глибокого пекла вирвався страшний демон на ім’я Гаргон. Як і пасує демонові, він спустошував гірські долини, випалював пасовиська та руйнував городища. Настали такі чорні часи, що верховинці вже подумували залишити Карпати і шукати кращої долі у дальніх землях. От і вирішили рахмани помогти гірським мешканцям, загнати Гаргона назад, до пекла. Вони оточили лігво демона й спрямували туди білі блискавки. Але демон володів великою силою. Він вирвався з лігва, вітром зі своїх крил загасив блискавки, розчепірив кігті й напав на рахманів. День і ніч тривала битва, гримів грім, миготіли блискавки, падала злива. Могутніми силами володіли рахмани, але Гаргон потроху почав перемагати. Тоді на поміч рахманам прийшли чаклуни-чинтарі. Вони викликали з печери під Попійваном[71] велетенського павука, який сплів і накинув на крила Гаргона міцнющу сітку. Тепер демон не міг літати й ухилятись від рахманних блискавок. Тіло — вмістилище демона — згоріло, а сам злодійний дух мусив повертатись до свого пекла. Рахмани запитали у чинтарів, якої вдячності ті чекають за свою допомогу. Чаклуни недовго радились і попросили, щоби з того часу всі верховинці віддавали їм незайманих доньок на три місяці у науку. Зажурились горяни, але рахмани взяли з чинтарів клятву, що не стануть вони чинити насилля над тими дівчатами та рушити їхню цноту. Чаклуни присягли в тому й за всі віки, що пройшли від битви з Гаргоном, не порушили цноти жодної з верховинок, що йшли до них у науку. Але, попри це, дівчата вертались до своїх родин дивними. І хоча вони ні словом, ні знаком не давали зрозуміти, що чинтарі навчали їх недоброго, чоловіки-верховинці підозрюють, що беруть шлюби із «зіпсованими» і «босорками». На те є причини. Жінки всіх народів бридяться павуками, лише верховинки беруть павуків на долоні і