Читати книгу - "Загнуздані хмари"

голівку. Звідти лунала дивна музика.

Це грав на сонарі владар дощів — Борис Олександрович Горний. І чудовий інструмент, покірний вправним пальцям і прекрасному мужньому серцю, дзвенів піснею перемоги.

Сонячний промінь уже прослизнув у кімнату, бризнув усмішкою в рожеві уста Раї, яка, закохано дивлячись на Горного, слухала його музику…

О, як хороше жити, — говорили радісні звуки, — як хороше жити серед прекрасних людей і прекрасних машин. І битись з стихією у небесних просторах і перемагати її… І проливати над колгоспними ланами діамантові дощі!..

О, як хороше, як хороше жити і творити!..

Десь продзвенів дитячий сміх, то сміялися Мак і Галинка. Сміх вплівся в пісню музичною фразою і відбився в блискучих очах Горного…

— Можна?

Хтось несміливо прошепотів це слово і, тихо увійшовши до кабінету, сів біля Раї. Це був Ролінський. Голова його вже не була пов'язана рушником. Кроки були спокійні, обличчя гладенько поголене, а на костюмі не було жодної порошинки — одне слово, він теж був святковий.

— Ну, як мої нові ліки? Добре?.. — запитала в нього Рая.

— Дякую, дуже добре. Мені здається, ніби я скинув з плечей років десять! — прошепотів у відповідь професор. Він влаштувався зручніше і поринув у музику.

Пісня перейшла у марш, продзвеніла на весь корабель і замовкла.

— Борисе Олександровичу, вас запрошують сьогодні о восьмій годині на вечерю до Кремля!.. — сказав Толя, заходячи до кабінету.

— А з колгоспу «Південь» запрошують нас усіх на танцювальну вечірку, — додав Ясь.

Вони обидва, одягнені в літні білосніжні костюми з значками «Переможця», ладні були хоч зараз танцювати — стрункі, молоді, веселі.

— О, то я ще встигну й на вечірку, — сказав Горний. — Думаєте, як у мене сивий чуб, то я не танцюватиму?! Я ще встигну повернутися до відльоту в Москву.

— То ходімте, ми покажемо вам зараз новий танок літа!.. — крикнули хлопці і, підхопивши Горного, потягли його з кімнати.

— Стривайте, — закричав, одбиваючись, Горний, — у мене ще є справа, я прийду потім! Можете забрати замість мене Раю!..

Хлопці вмить схопили за руки Раю і витягли її так хутко, що вона не встигла й слова сказати.

— Ну, — сказав Борис Олександрович Ролінському, — так поїдемо зі мною?

— Так, — тихо відповів професор, — я полечу з вами і залишуся в Москві, щоб… завтра вчасно зробити в Бюро погоди обіцяний звіт про кулясту блискавку, а потім… — Усмішка освітила його обличчя, і воно враз зовсім помолоділо. — Коли мені буде можна… Коли мені вибачать усе… Я… я хотів би лишитися з вами… Я хоті в би попрацювати на вашій чудовій станції і віддати нам усі мої знання і… навіть мою невидимку… Може, такі невидимки будуть потрібні країні, що перемагає хмари!..

— Аякже, безумовно, — радісно відповів Горний, простягаючи Ролінському обидві руки. — Ми винайдемо з вами ще силу цікавих речей! Ми з вами розтопимо навіть Північний полюс.

— Справді, — мрійно сказав старий. — Ми з вами зробимо ще й невидимий літак. І хай тільки хтось зазіхне. на наших «Переможців» — він одержить по заслузі!..

Двері з шумом відчинилися, і в кабінет сміючись вскочили Мак і Галинка. Галинка схопила Роліпського за рукав, і стала його кудись тягти, приказуючи:

— Ой Миколо Івановичу, дідусю, ідіть сюди, ми вам щось покажемо, таке цікаве!

Вони потягли Ролінського і Горного до трапа «Переможця», таємниче наказуючи іти тихо-тихесенько.

Тоді перед ними відкрилась сентиментальна картина.

На сонячних сходах лежала біла Марго, розпустивши свій чудовий хвіст. А біля неї, притулившись до її білої шерсті, солодко дрімала чорненька Муха. Вороги нарешті як слід познайомились і… помирились.

Усі весело сміялися. Тоді Мак і Галинка пригадали, чого вони йшли до Горного.

— Можна, — запитала Горного Галинка, — тепер Мак піде до мене? Сьогодні дідусь повернеться з лікарні і у нас буде свято!

Горний дозволив, і Мак з Галинкою вирушили через парк до «Піпдмн».

У парку було мокро, на доріжках стояли калюжі. Галинка зняла свої черевики і побрела в теплій воді. Мак із солідарності зробив те саме, і так вони йшли з брудними ногами, весело співаючи, аж до колгоспу.

Сонце проникало крізь мереживо листя, і крапельки сяяли перлами. Лісовий дзвіночок схилився обважнілий до землі. А в повітрі не було жодної порошинки. Всі рослини і комахи ніби оновились, напившись вологи і такого чудесного повітря.

На рівних квадратах ланів, за парком, наче маківки, заясніли капелюшки й кепі колгоспників. Всі, і старі й малі, ішли привітати воскреслі від дощу лани. А деякі летіли на орнітостатах, як легкі метелики.

Мака й Галинку зустріли діти, теж босоніж, але святково вбрані. Вони мало не задушили Мака в обіймах і повели героїв дня під своєю вартою до діда.

Він був уже вдома, трохи змарнілий, але дужий. Тільки ліва рука його ще була забинтована. Дід сидів на веранді, оточений цілою юрбою дітей, і грав їм щось на своїй флейті. Ах, як радісно грав дідусь!.. Ну, просто не можна було втриматись! І ноги Мака й Галинки самі затанцювали, і діти пішли до діда у радісному танку.

Раптом Галинка пронизливо закричала:

— Дженні, Дженні! Повернулася Дженні!..

Справді, на доріжці спокійно сиділа Дженні. Блукаючи ланами, вона почула дідову флейту і приповзла на її звуки. Черепаха мала звичайний вигляд, але одна лапа її так і лишилась прозорою, як скло. Галинка потягла її до діда і сміючись кинулась його обнімати.

— Еге, — сказав дід. — Повернулись обидві втікачки.

Він поплескав зав'язаною рукою Мака по плечу.

— Ну, діти, — посміхнувся він, — вітаю вас з