Читати книгу - "Мисливці за орхідеями, Франтішек Флос"

врятує навіть утеча на дерево, бо пума, як майже всі хижаки з родини кошачих, дуже добре лазить по деревах.

Дієго наскочив на пуму в печері серед скель. Хижак зіщулився, готуючись до стрибка. Меткий Дієго, побачивши це, блискавкою впав на землю. Пума перелетіла через нього, але не втекла, а, навпаки, била по землі могутнім хвостом, готуючись до нового стрибка. Дієго ще й досі тремтів, коли розповідав, як страхітливо палали її зелені очі.

З печери почулося нявчання — там були малята! Дієго зрозумів, що справи його кепські: пума не піде від печери й пошматує непроханого гостя. Діяти треба було негайно. Лежачи на землі, Дієго швидко звів рушницю й вистрелив у звіра, який, присівши за двадцять кроків од нього, готувався до нового стрибка.

Постріл, на щастя, був влучний: пума підстрибнула, але тут же впала на землю, смертельно поранена. Дієго метнувся за камінь, звідти ще раз вистрелив у звіра й кинувся навтьоки.

Лише десь за годину привів він індіанців на місце бою. Пума була вже мертва.

Дон Педро, дізнавшись про цю подію, негайно послав своїх людей забрати маленьких звірят. Тубільне населення не боїться ні ягуарів, ані пум, але винищує їх, бо ці хижаки нападають на худобу. Слуги дона Педро охоче подалися в гори: вони принесуть маленьких пум у кошику, годуватимуть їх удома молоком, а тоді візьмуть за них чималі гроші. В Сан-Хосе, куди приїздять агенти багатьох зоологічних садів і звіринців, за такий товар непогано платять.

За два місяці дядечко Франтішек почував себе вже так добре, що міг зважитися на далеку подорож додому.

Не легко, звичайно, було нашим друзям розлучатися з господарями ранчо та привітними мешканцями села, які проводжали гостей, немов рідних у далеку дорогу.

Прощання тривало аж два дні. Скільки тут було висловлено обіцянок, скільки побажань! Раз по раз чулося:

— Не забувайте нас!

— Не забудемо до самої смерті!

— До побачення в Коста-Ріці!

— До побачення в Європі!

— Бувайте здорові!

— Щасти вам!

— Щасливої дороги!

Добре споряджені, упакувавши дорогоцінний вантаж, наші мисливці за орхідеями вирушили уже знайомою їм рівниною. Попрощавшись з найгостиннішими людьми, яких їм пощастило зустріти в Центральній Америці, вони взяли напрям на Карільйо.

XXVI
ДОДОМУ

Всі вигоди залізниць та пароплавів по-справжньому оцінює лише той, хто поспішає додому. Якою вдячністю сповнюється серце мандрівника за кожну пройдену милю, за кожен вузол швидкості корабля!

Від Карільйо до Лімона наші друзі їхали дуже зручно. А коли в Лімоні вони дізналися, що цього тижня сюди прийде пароплав, який курсує до Меріди, Єнік з радощів тричі перекинувся.

Розвагами Лімон похвалитися не може, його околиці — пустельний берег, над яким здіймаються гори. Деякі з тих гір іноді куряться — в Коста-Ріці діє кілька вулканів. Найжвавіше, звичайно, в порту, і наші друзі — Вацлав, Єнік і Дієго, як і в Белізі, перебували здебільша тут. Дядечко Франтішек тим часом занотовував у щоденник свої враження й підбивав рахунки.

Робітники-індіанці та Хосе вирішили залишитись у Коста-Ріці — на кавових плантаціях тут для них знайшлася вигідна, добре оплачувана робота — й зворушливо та сердечно попрощалися зі своїми білими друзями.

Дієго в Лімоні не байдикував. Він вирішив дізнатися, як розбійники натрапили на слід експедиції. І йому пощастило. Він розшукав у порту робітників, які добре пам'ятали шістьох озброєних чоловіків. Ті вдавали з себе мисливців за звірами й розпитували про своїх товаришів, які нібито випередили їх. «Двоє білих чоловіків, двоє хлопців: один білий, один кольоровий, і троє індіанців; — так змальовували негідники своїх «друзів», які мали припливти сюди з Беліза пароплавом. У Лімоні знайшлося багато людей, які добре пам'ятали експедицію з Європи й щиросердо розповіли їм, що вона поїхала поїздом до Карільйо. «Друзі» негайно вирушили слідом.

— Невже вони не знайшли вас? — здивовано питали мешканці Лімона.

— Не знайшли, — відказував Дієго. — Я не став би питати, якби ми знали, де вони зараз.

— Може, їм щось переказати? Вони, мабуть, іще повернуться до Лімона.

— Коли хто з них сюди повернеться… — Дієго на мить замислився, — то скажіть їм, що ми знову поїхали в Беліз і вказівки для них залишимо у віце-губернатора.

* * *

І ось наші друзі вже пливуть на борту колоса, який зветься «Бат». На деякий час «Бат» кине якір у Трінідаді, а тоді вже вирушить у плавбу безмежними просторами Атлантичного океану.

Дядечко Франтішек, усе ще блідий, але вже здоровий і задоволений, дивиться на даленіючі береги Юкатану. Він згадує минулий рік, труднощі, працю й небезпеки, яких він зазнав разом із своїми друзями. У спогадах цих нема гіркоти. Мандрівники зустріли в Центральній Америці багато добрих, привітних людей, побачили своєрідну красу природи. Експедиція справді була вдала.

Єнік має мисливське щастя. Батьки його дуже здивуються, коли він принесе винагороду за свою працю. Вони напевно вибачать своєму нерозважливому синові його дещо необачний вчинок. То була для хлопця сувора, але дуже корисна школа.

З горішньої палуби дядечко Франтішек замилувався Єніком, який разом із Вацлавом стояв унизу біля поруччя. Тепер дядечко міг щиро признатися: він радів, що хлопчик поїхав з ними в експедицію.

Та хіба ж Єнік усе ще хлопчик? Дядечко Франтішек звик його так називати, але ж погляньте на Єнікове засмагле обличчя, на його міцні м'язи! А, головне, який у нього досвід! Хіба знайдеш де п'ятнадцятилітнього хлопця з таким досвідом? Єнік уже не боїться ніяких небезпек, він хоробрий, розважливий і витривалий. Тіло його зміцніло й загартувалося, розум збагатився багатьма знаннями. Він вивчив іспанську мову. Вміє поводитися з людьми. На нього можна в усьому покластися. За рік подорожі він набув стільки, скільки вдома не набув би й за п'ять років. Ні, Єнік дійсно став справжній мужчина!