Читати книгу - "ФБ-86, Андраш Беркеші"

Знімаючи макінтош, Сегеді як слід усе оглянув. У просторому передпокої було кілька дверей. Йому треба було знати, куди вони ведуть.

Дівчина відчинила одні двері і через хол повела лікаря в робочий кабінет професора.

— Сідайте, — вказала вона на стілець, — я подзвоню…

— О, — перебив її Сегеді, — не турбуйтеся, люба. Я почекаю вашу хазяйку. А тим часом я прошу вас відповісти на кілька запитань.

— Слухаю, — з готовністю відповіла Рожі.

— Може, сядете? — всміхнувшись, сказав лікар. — В присутності такої гарної дами мені незручно говорити сидячи… Ви знали колишню служницю? Як її звали?.. — Сегеді зморщив чоло. — Сто чортів… Знову зраджує пам'ять… Ну…

Рожі мовчала. Вона знала ім'я своєї попередниці, але не любила без потреби говорити.

— Не знаю, хто тут був раніше.

— А втім, це не важливо. Потім згадаю. Мені хотілось би знати, куди вона поділася. Справа в тому, — додав він, дещо вагаючись, — що вона винна мені досить значну суму, але, очевидно, забула про це.

— На жаль, пане докторе, — звела брови дівчина, — не можу вам нічим допомогти. Я про це нічого не знаю.

— Гм. Шкода, дуже шкода…

В кабінет зайшла Естер Боруш. Її каштанове волосся виблискувало, обличчя розрум'янилося. На губах вигравала радісна усмішка, яка буває в дітей, коли вони добиваються першого успіху в житті. Вона побачила незнайомого відвідувача, і вираз радісного збудження зник з її обличчя. Дівчина сухо кивнула гостеві.

Той підвівся.

— Доктор Сєгеді, — представився він, елегантно схиливши голову. — Донька професора Голуба?

— Ні, — пояснила Естер. — Тільки його асистент…

Сегеді з приємністю розглядав струнку, вродливу асистентку.

Згадавши про невідкладну роботу на кухні, Рожі попросила Естер побути з лікарем і вийшла.

— Дуже радий… Я вже багато чув про вас, — звернувся до дівчини Сегеді.

— Про мене? Де ви могли почути?

— В колі лікарів. Тепер багато говорять про досліди професора Голуба. В зв'язку з цим згадували і про вас. Але знаєте, якою я уявляв собі вас?

— Цікаво, якою?

— А ви не образитесь, коли скажу?

— О, що ви!

— Так от… — Сегеді засміявся. Розповідаючи, він жестикулював руками. Естер звернула увагу на те, що на кисті правої руки в нього бинт, приліплений пластирем. — Я уявляв вас у рогових окулярах, з серйозним лицем багатознайки і з косою, закрученою на маківці.

— Бачите, як іноді підводить людей їхня уява, — всміхнулася Естер.

— Ну, а як іде робота? Я чув, що вона вже завершена?

— Так, слава богу.

— А скажіть, — цікавився далі Сегеді, — коли буде опубліковане відкриття?

— Не знаю. Це справа пана професора…

— Всі з нетерпінням чекають результатів. Чесно кажучи, і я сам. Колись мріяв стати дослідником… — замислено сказав Сегеді і опустив повіки.

— І що ж вам перешкодило?

— О, це довга історія. Бідні батьки, шестеро дітей. Один я вчився далі. Одержав диплом і довгий час був безробітним, потім десять років у колоніях, далеко від батьківщини, в Азії. Ех… не варто про це говорити. Ви, молодь, навіть не уявляєте, яке у вас прекрасне життя. Можливість учитися без турбот, стипендії…

— Зате у вас, певно, було цікаве життя.

— Не можу сказати, що воно було одноманітне, Індія, Індонезія — це чудесні краї, повні таємничості, древніх чар. Там багато дивних людей і ще більше дивних звичаїв. Звичайно, все це захоплює лише тих, хто стежить за життям з вікон своїх палаців. Того ж, кому доводиться вести боротьбу за щоденний хліб проти забобонів і старовинних звичаїв, усе це хвилює і цікавить лише спочатку, а потім починає надокучати.

— Я охоче поїхала б туди і попрацювала два-три роки, — сказала дівчина.

— Два-три роки, звичайно, можна, але десять… Знаєте, що значить десять років у тих місцях. Іноді місяцями не бачиш білої людини. Культура і цивілізація кінчається одразу за полотном прямих бетонованих доріг, які зв'язують шахти, родовища нафти і великі селища. Але навіть там немає з ким поговорити, бо білі люди в тих краях знають тільки одне: ром і віскі. О дівчинко, це не життя. Театр, кіно, книги? Все це там тільки мрія — недосяжна мрія.

— Ви, певно, багато бачили, пережили… Чому не напишите про це?

— Я не літератор.

— Але ж оповідаєте ви дуже цікаво.

— Вам би я охоче розповідав, — всміхнувся лікар. — Будь-коли…

Естер хотіла щось відповісти, але в цю мить в кімнату зайшла дружина професора. Вони підвелися.

— Моє шанування, — вклонився гість. — Доктор Сегеді.

Пані Магда кивнула у відповідь головою і жестом запросила гостя сісти.

— Слухаю вас, пане докторе, — сказала вона, з цікавістю глянувши на чоловіка.

— Я до вас з приводу колишньої домробітниці… — почав він.

— Ви маєте на увазі Юліш? — спитала хазяйка.

— Так. Справа в тому, що я кілька місяців лікував її… і… неприємно про це говорити, але вона заборгувала мені певну суму.

— Про це я не знаю. А на що вона хворіла?

— Коли не наполягаєте, я б не хотів про це говорити. — Лікування безплатне… коротко кажучи…

— Зрозуміло! — кивнула пані Магда. — На жаль, ми не знаємо, де вона. Скільки вона вам винна?

— Мене хвилюють не стільки гроші, як результати лікування. Я застосував новий метод, а вона зникла саме в середині лікувального курсу… Отже, результати… розумієте?

— Аякже! Прекрасно розумію, — всміхнулась дружина професора. — Всі ви, лікарі, однакові.

— Пробачте, що потурбував, — чоловік підвівся.

— О, немає за що, — промовила жінка. — Якщо ви щось дізнаєтесь, повідомте нас. А якщо нам стане щось відомо, ми також дамо вам знати. До речі, яка ваша адреса?

— Доктор Сегеді, вулиця Керт,