Читати книгу - "Серця трьох, Джек Лондон"

- найбільші смарагди, які я будь-коли бачив уві сні чи увіч. Кожен з них такий великий, що його на карати 16 й не полічиш. Такі самоцвіти бувають лише в королівських коронах.

- Але два смарагди й два рубіни, нехай і великі, не можуть становити всіх скарбів майя,- зауважив Генрі.- Ми біля дверей скарбниці, і нам бракує тільки ключа...

-... Якого, напевне, знайшов би у своїх вузликах старий майя, що лишився в співучих пісках,- докінчила Леонсія.- Крім цих двох статуй та кісток на землі, в печері немає нічого.

З цими словами вона підійшла до чоловічої статуї, щоб уважніше оглянути її зблизька. Кумедне вухо відразу впало їй у вічі, і, показуючи на нього пальцем, Леонсія додала:

- Я не знаю, де ключ, але шпарка на ключ осьде.

Справді, слоняче вухо не мало западини, що відповідала б його розмірам, а було цілком рівне, і лише в одному місці видніла невеличка шпарка, трохи подібна до дірки в замку. Шукачі надаремно обходили всю печеру й вистукали всі мури й діл, шукаючи хитромудро прихованого проходу або якогось ключа до сховища скарбів.

- Кістки мешканців долини, два ідоли, два величезні смарагди, два такі самі рубіни та ми,- це й усе, що тут є,- підсумував Френк.- Нам лишається тепер зробити дві речі: повернутись та привести сюди Рікардо з мулами, отаборитись тут і приставити сюди старого добродія з вузликами, хоча б довелося й нести його.

- Зажди тут з Леонсією, а я піду по них,- запропонував свої послуги Генрі, коли вони, проминувши знову шеренгу мертвяків, вийшли з печери на вільне повітря.

 

 

Тим часом на співучих пісках пеон з батьком усе ще стояли навколішки посеред кола, що його накреслив старий. Їх шмагав краплистий дощ, і пеон дрижав з холоду, а старий далі молився й не цікавився зливою та вітром. Через те, що пеон тремтів і змерз, він спостеріг дві речі, які пройшли повз батькову увагу. По-перше, він бачив, як Альварес Торес і Хосе Манчено, сторожко виткнувшись із-за хащів, озирнулись і подалися дюнами. А потім він був свідком дива. Диво полягало в тому, що тих двоє йшло співучими пісками і це не викликало ніякого шуму. Коли вони зникли, пеон зацікавлено торкнувся пальцем піску й не почув нічого. Пеон устромив пальця в пісок - той мовчав. Мовчав пісок і тоді, коли пеон у запалі почав бити його цілою долонею. Злива позбавила пісок голосу.

Розштовхавши свого батька, що весь час проказував молитви, пеон закричав:

- Пісок мовчить, мовчить, як домовина! І я бачив, як вороги багатого грінго пройшли по ньому, не знявши найменшого шуму. Він же не святий, той Альварес Торес, а пісок мовчить! Він утратив голос! А там, де може йти такий грішник, можемо пройти і ми вдвох, батьку.

Усе ще не виходячи з кола, старий майя накреслив на піску якісь кабалістичні фігури, і пісок не озвався до нього. Поза колом - те саме. Пісок відволог. А він міг звучати, лише бувши цілком сухим. Старий помацав вузлики на своїх священних мотузочках.

- Сказано,- промовив він,- що коли пісок мовчить, можна йти безпечно. До цього часу я робив усе, як наказував бог. Слухатиму його й надалі. Ходім!

Подавшися співучими пісками, вони наздогнали Тореса й Манчено. Заховавшись у хащах, шановна пара пропустила їх уперед і рушила за ними назирці. А Генрі, що вертався з печери навпростець, розминувся з обома парами.

  РОЗДІЛ XV

 

 

- І все ж таки не варто було мені лишатись у Панамі,- сказав Френк до Леонсії, сидячи з нею на скелі біля входу в печеру й чекаючи, поки повернеться Генрі.

- Невже вас так цікавить нью-йоркська біржа? - кокетливо піддражнила його Леонсія, хоч, як правду мовити, лише частина тут була кокетування, а решта - бажання вигадати час. Леонсія боялась залишатися на самоті з юнаком, якого дуже кохала.

Та Френк не збирався нічого вигадувати.

- Я людина відверта, Леонсіє. І кажу те, що думаю, коротко й відверто...

- Чим і відрізняєтесь від нас, іспанців,- перебила вона.- Ми любимо прикрашати й убирати наші звичайнісінькі думки в пишні шати проречистості.

Однак Френк, не збочуючи, вів свою промову далі:

- Ви хитруєте зі мною, Леонсіє. Ось що я хотів вам сказати... Я говорю щиро й відверто, як і личить чоловікові. А ви крутите словами й пурхаєте, мов метелик,- це, мені здається, чисто жіноча риса. А проте це нечесно... щодо мене. Я відкриваю вам своє серце, і ви знаєте, що в ньому є. А ви хитруєте, викручуєтеся туди й сюди, і я нічого не знаю. Через це ви маєте перевагу проти мене. Ви знаєте, що я кохаю вас. Я сам вам сказав. А я... Ну, що ж я знаю про вас?

Вона опустила очі, почервоніла й мовчала, не знаючи, що відповісти.

- Ось бачте,- не вгавав Френк,- ви не відповідаєте. Ви ставитесь до мене прихильно, і тому здаєтесь мені ще чарівнішою. А все-таки ви лукавите зі мною, нічого не кажете про свої почуття і про свої наміри. І чому? Тому, що ви жінка? Чи тому, що іспанка?

Ці слова схвилювали Леонсію. Насилу стримуючись, але зовні не показуючи цього, вона підвела очі і, дивлячись Френкові в обличчя, сказала:

- Я можу бути чи англійка, чи американка, чи хто завгодно, але я вмію просто дивитися правді в очі й відверто говорити про все...- Вона спинилась, стримано зважила свої думки й спокійно докінчила: - Ви ремствуєте на те, що, дізнавшись про вашу любов, я не сказала вам, кохаю я вас чи ні. Ось я вам зараз скажу. Я кохаю вас...

Леонсія відсунула руки, що їх він у захваті простяг до неї.

- Заждіть! - сказала вона.- Хто з нас тепер жінка? Або іспанка? Адже я не скінчила. Я кохаю вас і пишаюсь тим, що кохаю саме вас. Та й це ще не все. Ви питали мене про моє серце й про мої наміри. Про одне я вже сказала. Зараз скажу про друге. Я збираюсь одружитися з Генрі.

Така англосаксонська щирість приголомшила Френка.

- На