Читати книгу - "Поміж ворогами, Нечуй-Левицький"

- Що з то­бою? На­що ти тарілки по­бив? - спи­та­ла пи­сар­ша.

- Бо ме­не ми­ро­вий зсу­нув з пи­сарст­ва. Ти вже не пи­сар­ша, я не пи­сар. А все че­рез то­го… Я ж йо­му!..

Писарша зап­ла­ка­ла. Вти­ра­ючи сльози, во­на втіша­ла й зас­по­ко­юва­ла сво­го чо­ловіка. Він тро­хи вти­хо­ми­ривсь, сів по­руч з жінкою на ос­лоні, об­хо­пив її пов­ний стан ру­кою й з щи­рим ко­хан­ням при­гор­нув до се­бе.

- Тепер ти в ме­не од­на втіха на всьому світі. Не жу­рись! Якось бу­де­мо жи­ти, - ска­зав пи­сар і важ­ко зітхнув.

Того-таки дня вчи­тельша зу­мис­не аж тричі прой­шла проз самісінькі пи­са­реві вікна й блис­ка­ла своїми ве­ли­код­ни­ми очи­ма - прос­то в самі пи­сар­шині очі.

На ве­ли­код­но­му тижні пи­сар по­чав скла­дать про­шен­ня на ба­тюш­ку ніби од усієї го­робцівської гро­ма­ди. Про­шен­ня бу­ло на­пи­са­но хит­ро, об­лес­ли­во й ра­зом з тим з от­ру­тою. Пи­сар знав, що в кон­сис­торію не мож­на си­пать гор­щик га­ря­чо­го прис­ку, бо че­рез це мож­на бу­ло б тільки прог­рать діло. І він ви­лив в кон­сис­торію відро сліз та це­бер «єлею», але влив ту­ди й чи­ма­ло кра­пель от­ру­ти, довільних для от­руїння од­но­го чо­ловіка. Пи­сар на­пи­сав до кон­сис­торії ніби мо­лит­ву, і мо­лит­ву ду­же слізну, на­пи­сав і до кон­сис­торії, і до архієрея за­ра­зом, ма­буть, щоб про­ше­ния не по­таїли. Про­ше­ния бу­ло на­пи­са­не ніби од го­робцівської гро­ма­ди.

Прошения бу­ло ве­ли­ке й дов­ге. З по­чат­ку про­ше­ния гро­ма­да пи­са­ла, що о. Ар­темій був ко­лись ду­же доб­рий для лю­дей, був прав­ди­вим ду­хов­ним пас­ти­рем. Усім він да­вав тоді по­ра­ду - і бідним, й удо­вам, і си­ро­там, на­во­див на доб­ру путь, на­пу­тю­вав і ста­рих і ма­лих, вчив і сло­вом і ділом в храмі бо­жо­му й по­за хра­мом, і гро­ма­да вже хотіла про­сить, щоб йо­го нас­та­но­ви­ли в Го­робцівці про­тоєреєм і да­ли йо­му зо­ло­то­го хрес­та. Дов­ге про­ше­ния на кінці гну­ло од­на­че зовсім не ту­ди, звідкіль по­чи­на­лось. «Те­пер же ми з гірки­ми та дрібни­ми сльоза­ми в очах шко­дуємо, що наш ду­хов­ний пас­тир став не та­кий, який був пер­ше, мо­же, й за гріхи наші. Він у церкві й те­пер нав­чає прав­ди, а по­за церк­вою чи­нить усякі крив­ди: роз­пус­тив сто­ро­жа, ти­та­ря й дя­ка. Сто­рож і ти­тар не­бо­го­бо­юще кра­дуть цер­ковні гроші, а дяк потріпує навіть ста­рих і бла­го­чес­ти­вих дідів, не то що чо­ловіків та мо­ло­диць, уся­ки­ми не­потрібни­ми сло­ва­ми: ан­ци­бо­ра­ми, хар­циз­ни­ка­ми, лю­до­же­ра­ми, ши­бе­ни­ка­ми й уся­ки­ми безг­луз­ди­ми сло­ва­ми. І сам наш ду­хов­ний отець на­ла­яв на­шо­го пи­са­ря, ша­нов­но­го й бла­го­чес­ти­во­го, на­ла­яв, та ще й при лю­дях, ан­тих­рис­том! Він те­пе­реч­ки сам зби­ває з пан­те­ли­ку лю­дей, нав­чає на все ли­хе, піднімає лю­дей про­ти власті, бо ос­ла­вив, об­го­во­рив і обез­довірив пе­ред на­чальством на­шо­го пи­са­ря, Ле­онтія Ко­цю­бен­ка, чо­ловіка чес­но­го, ні в чо­му по­га­но­му не заздрінно­го, че­рез що на­ша во­лость втра­ти­ла пи­са­ря, най­ліпшо­го, мо­же, на всю гу­бер­ню». Гро­ма­да про­си­ла пе­ре­вес­ти з Го­робцівки о. Ар­темія, а на йо­го місце пос­лать в Го­робцівку луч­чо­го й вартнішо­го пас­ти­ря.

Писар, хоч і сам пи­сав про­ше­ния, але під про­ше­ни­ям сам не підпи­сав­ся. Підпи­са­лись тільки йо­го при­ятелі та ті, кот­рих він підпо­ював горілкою.

Довго не бу­ло од­повіді на те про­ше­ння з кон­сис­торії. Вже аж літом о. Ар­темій дос­тав бо­ма­гу з кон­сис­торії, в котрій го­во­ри­лось, що на йо­го гро­ма­да жалілась архієреєві, але після спра­вок ви­яви­лось, що о. Ар­темій бе­ре за тре­би зви­чай­ну пла­ту. В кон­сис­торії зна­ли й про давнє зма­ган­ня о. Ар­темія з пи­са­рем, зна­ли, що пи­сар злос­тує на йо­го.

- Це Ко­цю­бен­ко підвів під ме­не підступ! - ска­зав о. Ар­темій і пос­та­но­вив ви­се­лить Ко­цю­бен­ка з се­ла.

- Або мені, або йо­му не буть в Го­робцівці! Ми вдвох тут не по­ми­ри­мось! - крик­нув о. Ар­темій.

Він сів за стіл і за­раз-та­ки пе­ре­ро­бив свій лист до ми­ро­во­го про Ко­цю­бен­ка: од­ну пе­ре­роб­ку наз­вав ко­рес­пон­денцією з К. повіту, а другій дав за­го­ло­вок: «Про­щен­ня до київсько­го ге­не­рал-гу­бер­на­то­ра». О. Ар­темій за­раз мах­нув до Києва.

Він по­бу­вав в ре­дакції однієї га­зе­ти, потім дру­гої, по­ка­зав свою ко­рес­пон­денцію, жалівся на пи­са­ря й про­сив над­ру­ку­вать свою до­пись з се­ла. Але ре­дакції, пев­но, бо­ялись по­пек­ти собі ру­ки тим гор­щи­ком прис­ку й не схотіли дру­ку­вать. Ге­не­рал-гу­бер­на­тор прий­няв о. Ар­темія ду­же лас­ка­во, взяв про­ше­ния й обіцяв зас­ту­пи­тись за йо­го: обіцяв пос­лать сво­го уря­дов­ця розвіда­ти, роз­пи­тать про пи­са­ря. О. Ар­темій вер­нув­ся до­до­му спокійніший.

Згодом потім прибіг в Го­робцівку уря­до­вець, розвідав, роз­ню­хав і док­лав своєму на­чальни­кові, що пи­сар Ко­цю­бен­ко не вчи­нив нічо­го та­ко­го, за що б зас­лу­го­ву­вав на ви­се­лен­ня з Го­робцівки.

О. Ар­темій і ру­ки опус­тив: про­тоєрей­сько­го хрес­та йо­му все-та­ки не да­ли. А пи­сар ста­вив но­вий здо­ро­вецький дім з бля­ша­ною покрівлею, взяв в по­сесію зем­лю в сусіднього па­на й за­ду­мав гос­по­да­рю­вать, та ще й став сільським «абла­ка­том». Він, оче­ви­дяч­ки, й не ду­мав ви­се­ляться з се­ла, а ду­мав за­ко­ре­ниться в Го­робцівці, по­ки йо­го й жиз­ності.

Тоді пи­сар по­чав би­ти о. Ар­темія по най­по­чут­ливішо­му місці: по ки­шені. Він скрізь на­мов­ляв лю­дей не пла­тить ба­тюшці за тре­би або пла­тить вдвоє мен­ше, ніж пе­редніше пла­ти­ли. Па­рафія ста­ла нікчем­ною на при­но­си­ни до церк­ви. О. Ар­темій зу­божів і по­чав ду­мать вже про пе­рехід у дру­ге се­ло.

- А хто виг­рав, а хто прог­рав? - час­то го­во­рив пи­сар до своїх при­ятелів. - Од­же я зос­та­нусь в Го­робцівці, а він му­сить втікать. Ота­кий кінець на­шої тя­га­ни­ни та во­ту­ван­ня!

А тим ча­сом, го­во­ря­чи про це, Ко­цю­бен­ко важ­ко-важ­ко зітхав: він знав, що вже навіки втра­тив і доб­рий, і лег­кий пи­сарський хлібець.

IX

В кінці літа Ле­онід Се­ме­но­вич одп­ро­сив­ся до­до­му, щоб навідаться до сво­го батька та тро­хи спо­чить. Од ос­танньої станції залізної до­ро­ги до батько­во­го ху­то­ра бу­ло всього верс­тов з п'ятнад­цять. Ле­онід Се­ме­но­вич най­няв візни­ка, вже на вечірнім прузі приїхав в Бо­гус­лав, сів на пош­то­ву труську чор­топ­хай­ку і виїхав на ви­со­ке бо­гус­лавське взгір'я. З ви­со­ко­го пунк­ту пе­ред ним не­на­че роз­гор­ну­лась го­ря­на місци­на на двад­цять верс­тов навк­ру­ги, ніби скам'янівші ве­ле­тенські хвилі бурх­ли­во­го мо­ря. Го­ри й гор­би, пе­ре­тяті гли­бо­ки­ми до­ли­на­ми та бал­ка­ми, скрізь розбіга­лись на всі бо­ки че­ре­дою.

Вечірнє сон­це об­ли­ва­ло усі го­ри чер­во­ну­ва­тим ти­хим світом. В до­ли­нах по­ляг­ла лег­ка си­за імла й за­ку­ту­ва­ла ряд­ки зе­ле­них верб, на­тя­ка­ючи на се­ла, за­хо­вані в бал­ках та ярах. Над­ворі сто­яла ти­ша. Ле­онід Се­ме­но­вич за­ду­мавсь, див­ля­чись на рідні го­ри.

І на лю­дей ду­же прак­тич­них ча­сом на­хо­дять хви­ли­ни по­езії; і на їх черст­ву ду­шу ча­сом повіває своїм ду­хом по­езія чи з синього не­ба, чи а си­зо­го мо­ря, чи з зе­ле­но­го лісу, чи з ме­лодій му­зи­ки. І во­ни самі ча­сом нез­чу­ються, звідкіль то най­шов на їх та­кий чуд­ний сен­ти­мен­талізм. Ле­онід Се­ме­но­вич хоч був прак­тич­ний і зовсім