Читати книгу - "Українська драматургія. Золота збірка, Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко"

якби моя дочка так коверзувала, то я б їй, псяюсі, так наклепала потилицю отим кошиком, що вона б до нових віників пам’ятала!

Проня. Оту й товчіть, а мене вже вчено!

Секлита. Вчили вас, та мало: прийдеться ще доучувати!

Явдокія Пилипівна. Не вашого, сестро, розуму діло!

Проня (до матері). Та попросіть її на виступці!

Прокіп Свиридович (вертаючись). Ви, Секлито Пилипівно, що інше, а ми що інше!

Секлита. Я що інше? А що ж я таке? Га? Хіба не знаємо, які великі пани були Сірки? Адже ж старий Сірко, ваш батько, м’яв шкури і з того хліб їв! Я торгую яблуками і з того хліб їм, і нікого не боюсь, і докажу на всі Кожум’яки, що нікого не боюсь, навіть вашої великорозумної Пріськи! (Б’є кулаком об кулак.)

Проня. Не злякались і ми вас, бо руки короткі!

Секлита. До такого носа, як у тебе, то й короткими дістану!

Проня (крізь сльози). Що ж це таке? Улізла у хату, насмерділа гнилицями, горілкою та ще й лається?!

Прокіп Свиридович. Гур, гур, гур! Тепер, Прокопе Свиридовичу, бери шапку та й тікай мерщі з хати! (Затика вуха.)

Явдокія Пилипівна. Чого це ти здумала дорікать мою дочку носом! Який же в неї ніс? Який? Докажи!

Секлита. Як у чаплі!

Проня. Виженіть її, мамо! Вона з п’яних очей не знать що…

Явдокія Пилипівна. То в твоєї дочки ніс, як картопля, як печериця! І в твого чоловіка був ніс, як копиця розвернута!

Секлита. Ти мого чоловіка не чіпай! На моїм чоловіку ніхто верхи не їздив; він не був таким хамлом, як твій чоловік!

Прокіп Свиридович. Яке я хамло?

Проня. Вона всіх лає, ота перекупка! Женіть її звідси!

Секлита (схоплюється). Мене гнати? Секлиту Лимариху гнати? Ах, ви ж, чортові недопанки, панське сміття! Перевертні дурноголові! Дочка їх дурна водить за носа, ганя на орчику[15], як цуциків, а вони й губи розвішали!

Проня. Гетьте зараз звідси! Залили очі! Гетьте з хати!

Секлита. Ти ще, шелихвістко, на тітку так смієш кричати?! Та я тебе як мазну оцим кошиком!

Проня (обступивши). Химко, Химко! Жени її, оцю п’яну!

Секлита. Як? Секлиту Лимариху? Та я вам усім тут полатаю ваші панські морди! (Береться в боки.)

Прокіп Свиридович. Ой лихо од неї станеться!

Явдокія Пилипівна. Чи ти при умі?! Проня. Вон, вон! Мужва немита!

Секлита (дає Проні дулю). На з’їж, чорногузе! (Велично виходить з кошиком.)Пху на вас всіх!

Вихід IX

Ті ж без Секлити.

Проня (плачучи). Ось який ваш рід!

Явдокія Пилипівна. Та й вам би не годилось так, адже тітка.

Прокіп Свиридович. Сестра матері…

Проня. То й цілуйтесь з нею!

Явдокія Пилипівна. Стидно, доню!

Прокіп Свиридович. Та й гріх-таки!

Явдокія Пилипівна. Таки дуже її зобидили: більше сюди й не прийде!

Проня. Баба з воза — кобилі легше!

Прокіп Свиридович. А як стане вас по Подолу славити?

Явдокія Пилипівна. Щоб вам не дісталося!

Проня. Ой Боже мій, ще й допікають! Мовчали б уже, то мені б було легше! Через ваш рід тільки сором, і людей прийняти не можна, така стидота! Іще і Голохвостов одкинеться, бо й самі ви говорите по‑мужицьки, незугарні і привітатись по-модньому!

Явдокія Пилипівна і Прокіп Свиридович. Оце, Боже мій!

Проня (біга по хаті). Ой не допікайте мені! Дайте мені покій! Ідіть до кімнати!

Старі повернулись виходити.

Химко! Химко! Іди сюда та накури в хаті. Кади! Бо так на всю хату гнилицями, кислицями й тхне!

Вихід X

Ті ж і Химка.

Xимка (з смолкою в руках). Оце, схотілося вам того курива!

Проня. Пхе! Пхе! Так і несе, аж верне тією Секлитою! Горілка й кислиці! Кади, кади!

Химка. Там тітка Секлита іде по вулиці та кричить, та лається так. Мене оце здибала — од крамниці йшла — та просила, щоб я переказала вам (до Проні), що ви, мов, падлюка!

Старі Сірки, вернувшись, махають на Химку руками, щоб мовчала.

Проня (схоплюється). Ач, вона, каторжна!

Явдокія Пилипівна (до Химки). А тобі, дурна, слід переказувати?!

Xимка. А я винна?

Проня. І наймичок таких дурних держите!

Xимка (сміється). Та тут ще під брамою якийсь панич стоїть, я й забула… Чи пускати?

Проня. Ой лишенько! Він чув?!

Xимка. Хто його зна! Тітка Секлита кричала на всю вулицю!

Проня. Зарізала вона! Ну, що його робити?!

Явдокія Пилипівна. Та хто там, що ти лементуєш?

Проня. Та він, жених мій… Голохвастов…

Явдокія Пилипівна. Ой матінко! Проси ж його до госпо`ди!

Проня. Постой, постой! Куди його вести? Такий мотлох у хаті… От шкандаль! Прибирайте, мамо!

Всі кидаються прибирати. Проня — до дзеркала, поправляє волосся, щипа щоки.

Килима, килима дайте сюди… того великого! Мамо, швидче-бо! Тату, одсуньте дивана та поставте кріселко.

Прокіп Свиридович (силується). О-о! Важке у ката… Ледве й зсунеш!

Явдокія Пилипівна (з килимом). Оцей, доню?

Проня. Та цей; стеліть же швидче!

Явдокія Пилипівна. Засапалась і не нагнусь!

Проня. Христа ради, швидче! Химко! Химко! Що ж це? Горілку, недоїдки перекупчині прибирай!

Xимка. Та й приберу… мов пожар… почека!

Проня. Прикуси мені язика! Не знаю, що й надіти? Мантилю чи шалю? Ой Боже мій, треба пукета до грудей? (Глянувши на батька й матір.)Мамо, надіньте, Христа ради, чепчика! Христа ради, просю вас! Сьогодні ж такий день: усе може пропасти! І хустку картату, пожалуста!

Явдокія Пилипівна. Та надіну вже, що з тобою робити? (Пішла.)

Проня (до батька). Ай, ай! Ви без чобота?!

Прокіп Свиридович. Ой лихо! Це каторжна Химка взяла до самоваря та й не принесла!

Проня. Та скиньте мені зараз той драний халат!

Прокіп Свиридович. Що ж, халат як халат, вислужив свою службу!

Проня. І того не хочете для дочки зробити?!

Прокіп Свиридович. Та іду вже, іду…

Проня (до Химки). А ти чого стоїш? Кади!

Химка. Та вже так покадила, що всі чорти повтікали б з хати, якби були!

Проня. Кади! Кади!

Химка. Кахи, кахи! Цур йому, аж у горлі душить! (Пішла у кухню.)

Вихід XI

Проня сама.

Проня (з одчаєм). Господи, чи все ж у мене на своїм місці? Чи по-модньому? Ой мамо моя, брансолета забула надіти! (Біжить до шухляди й надіва.)Чи шалю, чи мантилю? Не знаю, що мені більш до лиця?.. Або, може, й те й друге? Так! Нехай бачить! А книжки й нема! Коли треба, то як на злість! І, певно, знов занесла ота каторжна Химка до кухні, щоб пироги на листках саджати!