Читати книгу - "Сад забутих плодів"

— і далі, тротуаром, аж до його домівки, де на нього чекала його старенька, сидячи на дерев’яній лаві поруч із дверима. Вона чистила у відро картоплю для супу. Я тихенько присів поруч з ними й тут зрозумів, що Василій плаче. Старенька заговорила з ним стиха по-грузинськи, а тоді обернулася до мене:

— Ви йому пробачте ці його сльози. Йому соромно, що він зізнався про свій страх.

Я зціпив зуби і став дивитися на лушпайки, що падали поруч із моїми ногами.

Свіжі свинячі екскременти з перегрітих кишок, засохлий коров’ячий гній від дезорієнтованих тварин, що забрідають на широкий пляж, замкнений пасмом пагорбів, які вступають у море. Лічені пляжники: окремі чоловіки в трусах приймають сонячні ванни, нагадуючи сцени з фотографій дев’ятнадцятого століття, лежачи голою спиною на каменях або в тіні від сорочок, натягнутих, як тенти, на гілках.

Лушпайки від кавунів, черепки, а в центрі — громадська вбиральня, над якою висить хмара смороду і мух. З боку дороги натягнута металева сітка, об яку буцають головою дурні кози, а за дорогою бараки азербайджанців, які жують часник золотими зубами, а там далі, ближче до рибоконсервного заводу, обгороджений дротяною сіткою громадський парк із чотирма іржавими гойдалками, на яких гойдаються старі та дітлахи. Хвиля морських звуків прокочується пляжем і завмирає у вузьких щілинах каменів, що їх виїло море шляхом тривалого перетравлення.

Брудне повітря насувається з бідних районів, де туляться дерев’яні халупи з балконами — вони виходять на внутрішні двори, де з джерела крапає у відро вода. Тремтливі відблиски з вікон падають на гарячий асфальт, захищений обпаленими платанами. Стоси дахів та балконів дихають сонцем, яке видобуває з усіх їхніх закапелків запах висхлої деревини. Замурзані обличчя дітей уздовж сільського путівця, вкритого трісками — їх злущили з дерев сонце й неслухняні підсвинки, що чухають об стовбури свої заселені блохами боки.

Ось уже вчетверте, щойно гляну на каштан перед фонтаном біля підніжжя сходів до вілли Романових, як мені враз припікає подзюрити. Я починаю розуміти собачу пунктуальність. Тепер, коли був він, перші сухі листочки з волоського горіха відмовлялися падати на бульвари, де на них чекали мітли двірників, негайно замітаючи їх у купи й загрібаючи у сміттєві баки. Великі вікна настільки чисті, що птахи не бачать шибок і, врізавшись у скло, падають на землю оглушені або смертельно поранені.

Навесні, коли в Таджикистані всі чекають на землетруси, а старенькі винюхують повітря, щоб застерегти, там живе Тимор.

У нього було таке відчуття, що Фелліні нездужає. Йому часто траплялося думати про великих особистостей від різних жанрів мистецтва, розкиданих по всьому світу, як мандрівні гори.

Жовті безплідні висоти з лісами, вирубаними за турецьких навал. Руїни замків і древніх міст, знищених землетрусами, які торгали всю Грузію, а зокрема — у цих прикордонних районах. До того, як землетруси й навали все понищили, на лівому березі річки Кури стояв маленький жіночий монастир, а на правому — розкинувся величезний монастир-фортеця, у якому перебувала вся спільнота ченців Вардзіа. Нині ж по обох берегах бачимо тільки темні печери, що заглиблюються у високі кам’яні стіни.

У маленькій келії, видовбаній у скелі неподалік від материнської церкви, жила дуже юна черниця, яка страждала від самотності. Вона вирішила послати світляні знаки в монастир Вардзіа, аби потішити себе спілкуванням з молодим ченцем. Вона скористалася з уламка люстра, яке було частиною її дівочого посагу. По трьох роках очікування й сигналів, що вона посилала сліпучими відблисками, нарешті з того боку відповіло інше дзеркальце. Кажуть, що двоє законників вигадали, як перемовлятися за допомогою елементарної абетки, блимаючи короткими й довгими зблисками, для чого, відповідно, затуляли долонею й відтуляли свої люстерка. Одного разу, проте, од дівчини надійшов безперервний сліпучий промінь, який стривожив молодого ченця. Той вирушив у путь — з’ясувати, що сталося з черницею. Він знайшов її похованою під камінням та уламками піщанику в її печері, але мертва рука, що стирчала з-під завалу, стискала люстерко, обернене в бік чоловічого монастиря.

Ми прибули в місто незліченних фабрик і сірого пилу на листі дерев. Чоловіки після роботи напиваються, а жінки заповнюють кінотеатри, де показують здебільшого комедії.

У лісі рясно великих птахів, яких не видно; їхні голоси подібні до здушених криків, до цокотіння гігантських цикад, гуркотіння каменів, що котяться бляшаними листами. Та коли одна з них показується, пролітаючи низько над бульварами, то нагадує своїм елегантним виглядом даму дев’ятнадцятого століття. Грузин, що, сидячи на лавочці, судомно втягує ротом повітря, аби насититись озоном, каже, що птаха називається сойкою.

Село Савдеґері ховається під луками в зеленому листі. Гірські проходи закінчуються на плато, яке занурюється в порожнечу, створену річкою Боржомула, що біжить між гір. У центрі села старовинна церква Святого Георгія, зведена з сірого каменю. 6 травня з усіх гір і з усієї долини прибувають на свято паломники. На зовнішніх мурах ліплять свічечки, і навіть тепер вологі чорні сліди від кіптяви тягнуться вгору на два метри. Уночі здається, що охоплена полум’ям церква повисає в небі. 25-літній молодик на ім’я Мовсес Тигранович Маргарян, водій із Єревана, сидів на каменистому пляжі поруч зі старшим чоловіком, що лежав п’яний як хлющ. Мовсес намагався вгамувати брата, який нарікав, що по чотирьох роках у таборі не може витримати життя на непотрібній йому волі. Він напився, щоб забути дружину, дітей та рідню, і згадував тюремних друзів, до яких він хотів би повернутися, кого-небудь забивши. Побачивши нас, коли ми йшли кам’янистим берегом, Мовсес рушив за нами, наче проковтнув гачок із наживкою у вигляді нагоди відволіктись, а тоді звірився нам, що то звуки італійської мови так схвилювали його, викликавши відчуття, нібито він опинився далеко від цієї халепи, у якій зав’яз через свою любов до брата. З’ясувавши, що ми чекаємо на автобус, щоб повернутися в Піцунду, він зник на певний час, а повернувся вже зі своїм автомобілем. Запропонував відвезти нас до готелю. Так ми дізналися, що він вірменин і що працює водієм. Він сподівався привезти пляшку води з Єревана своїй бабусі, яка померла, відвідуючи сестру. Бабуся просила його про це перед смертю, і він згодом вилив вірменську воду на землю, у якій спочила небіжчиця. Він запросив нас на великодню трапезу на річку Дзіб. Ми пообідали мамалигою, копченим м’ясом, бобами та м’ятною водою під платанами на березі річки коло старого залізного мосту. Коли він підвівся, щоб піти заплатити, з’ясувалося, що Мадлен випередила його. Він пішов від столу туди, де сонце просочувалося крізь гілки